Читати книгу - "Сліди залишаються"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Є одна… одна справа…
— Цікаво знати, яка?
— А… як вам сказати… я сховав свої вудочки… Ще коли ми тут жили!
— Вудочки?
— Так, вудочки… Крім цього, коточки і волосинки для вудочок… Бо завтра ми підемо на Іскар, я… повинен їх взяти!
— Ну, добре, як же ти їх візьмеш? Адже в квартирі живуть люди. Вони ж почують?
— Я гадав, що інженер поїхав на курорт, — відповів Пешо одразу. — Гадав, що в квартирі нікого немає…
— А хто сказав тобі, що тут нікого немає?
— Одна дівчинка… Тут живе, в цьому будинку.
— Як звуть цю дівчинку?
— Ні, я не скажу вам, як її звати!
— Чому?
— Ви можете заподіяти їй щось!
— Дивись, який кавалер! — цього разу невимушено посміхнувся русявий. — Коли захочу, то скажеш мені все, як попові… скажеш ім’я і матері своєї!
— Не скажу! — похмуро і рішуче заявив Пешо. — Вам так здається, що скажу!
Знову на гладенькому лобі диверсанта з’явилась глибока зморшка, але через якусь мить губи його розпливлися у широку посмішку, з якою він досі провадив допит.
— Ну, добре, зараз ми не будемо сперечатися з цього приводу. Отже, ти прийшов сюди взяти свої вудочки… Де вони?
— Я їх сховав в одне… в одне таємне місце.
— А де саме?
— В кладовці…
— Добре, скажи мені, де міститься ця кладовка? Звідки вхід в неї?
— В кладовку вхід з кухні…
— А чи є в кладовці вікно?
— Є… тобто… немає, немає!
— Та-аак… Скажи тоді, скільки кімнат є в квартирі, як вони розташовані?
Це запитання не було несподіванкою для Пешо. Він бачив квартиру Живки і гадав, що інженерова квартира має приблизно таке ж саме розташування.
— Квартира? — спитав неначе байдуже він. — Є насамперед велика вітальня з вікнами на вулицю… З вітальні через великі двійчасті двері вхід до кабінету…
— Які саме?
— Ну, такі — скляні, входять у стіни… Напроти цих дверей є другі, звичайні, які ведуть у спальню!
Русявий замовк, потім посунув свого стільця зовсім близько до Пешо. Хлопець, який напружено стежив за ним, не міг помітити нічого особливого у виразі його обличчя.
— Подивися мені в очі! — сказав русявий зміненим, трохи різким і пискливим голосом. — Прямо в очі дивися!
Пешо, наче гіпнотизований спрямував на нього свій погляд.
— Так!… Я, хлопче, скажу тобі, що ти безсоромний брехун! Як тільки ти дивишся-мені в, очі і так брешеш?!
— Не брешу!
— Брешеш!
— Не брешу!
У повітрі несподівано змахнула маленька ру-, ка диверсанта, удар різко і гучно упав на щоку Пешо. Хлопець боляче вдарився головою об плити і відчув, як щось побігло по вдареній щоці — може, кров чи піт.
— Не смій бити! — з глибокою і лютою ненавистю промовив Пешо. — Дорого заплатиш за це!
— Приб’ю тебе, брехун такий! — прошипів злобно русявий.
— Не брешу!
— Брешеш! Зараз же я доведу тобі, що брешеш! Поперше, в квартирі немає ніякої кладовки! Подруге, крім вітальні, є не дві кімнати, а одна, і немає ніяких скляних дверей!
— Може, я забув! — глухо сказав Пешо.
— Хіба можна забути — квартиру, в якій жив?
— Можна… Жили ми тут давно, забув я…
— Як давно?
— Та… мабуть, уже десять років!
— Десять років, — злісно повторив русявий. — А тепер тобі скільки?
— Тепер мені дванадцять!
— Ясно! — диверсант глузливо подивився на нього… — Та ти тоді справжній вундеркінд! Просто — диво природи!
Пешо не зрозумів насмішки.
— Так, так! — похитав головою русявий. — В два роки ти грався собі вудочками, навіть ховав їх в неіснуючі кладовки. Молодець!
Пешо відчув, що серце застигло в грудях. Ясно — він заплутався в своїй брехні, не зміг витримати. Не знаючи, що відповідати, він насуплено замовк.
— Слухай тепер уважно, що я скажу! — «почав знову русявий диверсант. — Досі ти нас увесь час морочив! Даю тобі хвилину строку, щоб ти поміркував і сказав нам правду добровільно! Не скажеш, то є багато випробуваних засобів примусити тебе говорити. Але тобі не легко буде, попереджаю!
Він замовк, втупив очі в свій гарний золотий годинник. Пешо знову гарячково почав думати. Вигадати за, цей короткий час нову брехню здалося йому і неможливим, і бридким. Так чи інакше, заплутають його зливою запитань — і зрозуміють, що він їх обманює. Тоді що ж, сказати їм правду? Ніколи! Пешо відразу відчув таку сміливість і рішучість, що вмить зрозумів — ніколи! Нехай що хочуть роблять, хоч як нехай мучать його, він не скаже їм правди! Так робив колись його батько, так зробить і він. Що завгодно хай станеться, що хочуть нехай з ним роблять, він мовчатиме, і хоч не дорослий він, а хлопець — не поступиться, буде таким, як батько!
— Все! — сказав русявий диверсант. — Строк минув! Будеш говорити?
— Не буду! — різко відповів Пешо, і очі його наче засяяли від рішучості, хороше смугляве обличчя стало ще кращим, ще світлішим. Цей натхненний вираз не випав з уважно спостерігаючого ока русявого диверсанта, і він здивовано спитав:
— А чому, скажи, будь ласка? Що тут такого… небезпечного і страшного в цій простій справі? Чому ти не хочеш говорити?
— Ось так, не хочу і все! — затято і похмуро відповів Пешо.
— Але чому ж так?
— Тому що взагалі не хочу розмовляти із… зрадниками!
Вперше русявий диверсант здригнувся і серйозно подивився на хлопця.
Пешо відразу зрозумів, що зробив помилку, сказавши їм те, що знав і не повинен був казати.
— Цікаво! — пробурчав злісно русявий. — А чому саме ми повинні бути зрадниками?
— А що ви робите з цим апаратом? — Пешо показав головою на передавач. — 3 ким маєте зв’язок?
— Так! Значить, ти не хочеш говорити?
— Не хочу!
— Тоді силою примусимо тебе говорити! — сказав русявий і обернувся до дверей. — Принеси мені шнур від електроплитки!
Диверсант з грубим обличчям мовчки вийшов і незабаром повернувся з електричним шнуром. По блиску в його очах можна було зрозуміти — він догадався, що надумали робити з хлопцем.
Русявий зірвав нижній контакт шнура, розділив дротики, потім сунув один кінець шнура в штепсель точно над головою хлопця.
— Ясно тобі? — спитав він тихо, дивлячись на Пешо холодними зміїними очима.
— Ні, не ясно! — глухо відповів хлопець, хоч і догадався.
— Зараз зрозумієш! Електричний струм легко може убити дорослу людину, тим більше такого хлопця, як ти. Ну, попосмажимо тебе! Що ти скажеш на це? Чи не краще розповісти все добровільно?
— Нема чого мені розповідати! — відповів Пешо, і очі його знову засяяли.
— Добре, побачимо! Це тільки Для початку.
Русявий швидко торкнувся руки Пешо оголеними дротиками. Електрична іскра затрясла слабке тіло хлопчика, він злегка скрикнув.
— Будеш говорити?
— Ні!
Обличчя Пешо Стало гордим і світлим, яким,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сліди залишаються», після закриття браузера.