Читати книгу - "Сліди залишаються"

— Що тобі дати?

— Принеси мотузку для сушіння білизни! І кілька серветок візьми!

Русявий поспішив до кухні. Другий, з досить грубим обличчям, дуже засмаглим від сонця і почервонілими очицями, з атлетичною постаттю, не рухаючись з місця, дивився на хлопця мовчки і люто.

Міцно зв’язаний, із затуленим серветкою ротом, Пешо лежав у кутку в ванній кімнаті, обпершись одним плечем об холодну мармурову стіну. Якраз під душем стояв невеличкий кухонний столик, а на ньому — якийсь апарат, дуже схожий на друкарську машинку — Пешо догадувався, що це радіопередавач. Припущення відразу справдилось. Давно не голений чоловік, що схопив його, сів коло радіопередавача і, приклавши навушники до вух, не обертаючись, спитав:

— Що передати?

Русявий диверсант, все ще не одягнений, сидів на низенькому плетеному стільці, іноді поглядаючи на хлопчика, і задумливо курив.

— Передай, щоб нас для контролю пошукали через тридцять хвилин! — сказав він, не виймаючи цигарки з рота.

Третій диверсант, який стояв біля дверей, похмуро пробурчав:

— Багато…

— Через тридцять хвилин! — байдуже, але категорично повторив русявий. — Сказано вже!

Пешо швидко зрозумів: цей, русявий, певно, начальник їхній. Його треба найбільше остерігатися! Потік думок, що ринув у голову, на час заглушив страх. •Незабаром вони почнуть допитувати його. Що їм сказати? Як пояснити свій прихід сюди? Що вигадати про ключ? Адже не чекаючи, що його зловлять тут, немов якесь мишеня, він завчасно не вигадав ніякої, хоч трохи ймовірної історії, з допомогою якої він міг би їх зараз обманути. Чи не краще взагалі мовчати і не відповідати на їхні запитання? Пешо почував, що так буде не гаразд. Найважливіше в даному випадку було приспати в них усі підозри про будь-яку надзвичайну небезпеку, обманути їх і заспокоїти, так щоб вони залишились у квартирі якомога довше. Таким чином, коли завтра вранці помітять, що він зник, його товариші догадаються, що сталося, і допоможуть йому. Це справді було добре, та як їх обманути, як приспати в них підозри, коли все в його поведінці було таким підозрілим? Безліч суперечливих і заплутаних думок гарячково кружляли в голові, він хапався за якусь із них, але одразу відчував, що брехня хитка і непереконлива, що нею він лише посилить підозріння. Незважаючи на своє тяжке становище, Пешо не втрачав надії, далі шукаючи вихід, хоча голова його йшла просто обертом від цих суперечливих і заплутаних думок.

Разом з тим він відчував, що в грудях його піднімається тяжке, гірке почуття розчарування, гнітючі докори сумління! Так — він винуватий у всьому! Якщо бандити злякаються і втечуть — він відповідатиме. Якщо вчинять нові підлоти і злочини — теж він буде винуватий, наче сам їх учинив. Якщо завтра всі зневажатимуть його і товаришів — знову він буде винуватий.

І раптом йому спало на думку: а що, коли вб’ють? Мабуть, вони зрозуміють, що небезпечно далі залишатися в цій квартирі, і втечуть! Невже візьмуть його з собою? Неможливо — як вони тягтимуть зв’язаного Хлопчика вулицями! Залишать його тут живим і здоровим? Теж неможливо! Він їх бачив, вже знає всіх, знає, що вони роблять! Хто залишить живим і здоровим такого небезпечного свідка! Пешо відчув, як крижаний холод пройшов по тілі, і міцно стиснув губи. Нічого, нехай його уб’ють, він заслуговує на це! Тільки так він зможе спокутувати свою тяжку провину, ні — свій тяжкий злочин! Тільки так або ж — героїчною поведінкою — як справжній мужчина, як поводив себе його батько під час катувань в поліції!

Пешо не раз слухав його розповіді про ці катування, потай захоплюючись його героїчним мовчанням і збереженням конспірації, гірко шкодував, що ніколи йому самому не доведеться виявити такої витримки. Та ось — тепер доведеться!

Проте краще не думати про це! Треба думати про інше — про те, про що незабаром захочуть узнати від нього! Облицьована білим кафелем ванна кімната блищала від яскравого електричного світла, яке просто сліпило очі, на столику монотонно постукував передавач, а над ним, нахиливши велику скуйовджену голову, сидів диверсант. Русявий чоловік сидів усе так само нерухомо на низенькому стільчику, мовчав, повільно курив і лише іноді ворушив білими пальцями ніг. Було і тихо, і страшно, сині хмаринки диму плавно носилися по тісному приміщенні, і Пешо, хтозна-чому, в цю мить здалося, що це не просто дим, а жива і відчутна смертельна небезпека, яка висіла над його головою.

Зненацька хлопця обійняв жах, але він швидко заглушив його і ще міцніше стиснув губи.

— Готово! — сказав майор і, не поспішаючи, зняв навушники, його похмурий погляд спинився на Пешо. — Ну, лялечко, що ж робитимемо тепер з тобою?

— Ти помовч! — трохи сухо перебив його русявий. — Розв’яжи йому рота.

— Канарка може заспівати! — незадоволено пробурчав бородатий, але підвівся з місця.

Русявий нахилився вперед, втупився холодним синім поглядом хлопцеві в очі, тихо і якось стримано-лагідно сказав:

— Слухай, хлопче, тільки писнеш — і тобі буде край! Зрозумів?

Та Пешо не мав можливості відповісти йому. Русявий помовчав трохи і додав:

— Таке наше становище — пощади не буде!

Хтозна-чому удавана лагідність в голосі диверсанта в цю мить нагадала Пешо Тороманова. Бородатий недбало зняв з його рота серветку і, пошкрябавши небрите підборіддя, знову повернувся на своє місце. Русявий не зводив погляду з хлопця, сині очі його темніли.

— Попереджаю тебе: казати тільки правду! — говорив далі русявий. — Якщо обманеш нас хоч трошечки, жорстоко за. це заплатиш. Ясно тобі?

— Ясно! — відповів удавано-покірним голосом Пешо.

— Добре, радий, дуже радий, що ми розуміємо один одного, — вів далі все так само лагідно, майже ласкаво русявий, і повні губи його розпливлися в широкій штучній посмішці. — Скажи перш за все, як тебе звуть.

Пешо знав, що тут не можна брехати. На кухонному столику, вкупі з ключами, кількома лимонадними карамельками, старим цвяхом і шматком гуми лежав його учнівський квиток. Не моргнувши, він назвав своє ім’я.

— Так! — по-приятельському промовив русявий. Потім раптом спитав: — А ці ключі звідки взяв?

— Просто були в мене! — затято і трохи насуплено відповів Пешо.

— Я тебе питаю — звідки ти їх узяв? Хто тобі їх дав?

— Ніхто мені їх не давав.

На гладенькому білому лобі диверсанта з’явилась глибока поперечна зморшка.

— Як це ніхто?

— Та так… ніхто! Вони давно в мене!

— Звідки? Просто знайшов їх на вулиці, так, чи що?

— Ні… Ми жили раніш у цій квартирі… і… ключі просто залишились у нас…

Русявий замислився, але не надовго.

— Припустимо, що це так! — похитав він поволі головою. — Ну, гаразд, — що шукаєш ти серед ночі