Читати книгу - "Заручені"

Тим часом у будиночку Лючії повиникали й пообговорювались плани, про які необхідно повідомити читача. Коли чернець пішов, троє, що залишилися, якийсь час перебували в мовчанці. Лючія сумно готувала обід; Ренцо щохвилини збирався піти, щоб не бачити її таку засмучену, і все ж барився. Аньєзе, здавалося, була цілком зосереджена на мотовилі й поглинута роботою, та насправді ж вона обмірковувала свій план, і коли останній, на її думку, визрів, порушила мовчанку такими словами:

— Послухайте-но, дітки! Якщо у вас вистачить сміливості та обережності, якщо ви довіритесь вашій матері (від слова «вашій» Лючіїне серце забилося частіше), я беруся визволити вас із цих ускладнень, мабуть, краще й швидше, ніж падре Крістофоро, хоч він і значна особа.

Лючія завмерла й звернула на неї погляд, де було більше подиву, ніж довіри до такої привабливої обіцянки; а Ренцо уривчасто промовив:

— Сміливості?.. Обережності?.. Та кажіть вже, кажіть, що можна зробити?

— Чи ж не правда,— вела далі Аньєзе,— що якби вас досі повінчано, то була б зовсім інша справа? Адже ж тоді стало б легше владнати все інше?

— Що й казати,— мовив Ренцо,— якби ми були повінчані... живи собі де хочеш, як удома; ось за два кроки звідси, на Бергамській території, кожного працівника по шовку приймають з розкритими обіймами. Таж ви знаєте, скільки разів Бортоло, мій двоюрідний брат, переманював мене туди жити з ним... я там би розбагатів, як і він; і коли я на це не погоджувався, то це ж... що тут приховувати? Усе це тому, що моє серце залишалося тут. А якби нас повінчано, то ми перебралися б туди всі гуртом, придбали собі будиночок та й поживали собі мирно, якнайдалі від цього лиходія; і його б не брала спокуса утнути якусь підлоту. Правда, Лючіє?

— Звичайно,— сказала Лючія, — тільки ж як...

— А ось, як я сказала,— відповіла мати,— сміливість і обережність, тоді це справа неважка!

— Неважка? — в один голос вигукнули Ренцо й Лючія, яким така справа видавалась дуже складною й болісно важкою.

— Зовсім проста, коли вміло її облагодити,— провадила далі Аньєзе.— Слухайте уважно, а я постараюсь пояснити вам до пуття. Я знаю від людей, котрі в цьому добре тямлять, — та й я раз була свідком одного такого випадку,— що для вінчання, певна річ, курато потрібен, та зовсім немає потреби, щоб він виконував обряд,— аби лиш він був присутній при цьому, ото й усе.

— То як же це робиться? — спитав Ренцо.

— А ось послухайте — і все зрозумієте! Потрібні два свідки, втаємничені в справу й дуже спритні. Усі гуртом ідуть до курато,— вся заковика в тім, щоб його заскочити зненацька і він не встиг утекти. Наречений каже: «Синьйоре курато, вона — моя дружина», а наречена каже: «Синьйоре курато, він — мій чоловік». Цілком досить, щоб курато це чув, щоб були свідки,— і шлюб взято, найзаконніший і такий само непорушний, якби повінчав сам папа. Якщо слова проказано, курато може кричати, лютувати, казитися,— все даремно: ви — чоловік і жінка.

— Чи ж воно справді так? — вигукнула Лючія.

— То що, — мовила Аньєзе,— може, ви гадаєте, що за тридцять років, прожитих до вашого народження, я так нічого й не навчилася? Усе саме так, як я вам кажу. Навіщо далеко ходити, одна моя подруга, яка захотіла вийти заміж усупереч волі батьків, учинила в такій спосіб і домоглася свого. Курато, який і не підозрював такого підступу, тримався все ж насторожі, але ці хитруни зуміли все підлаштувати настільки спритно, що заскочили його в найбільш підхожий час, проказали слова й стали чоловіком і жінкою,— щоправда, бідолашка вже через три дні розкаялася в цьому.

Аньєзе казала правду як про можливість здійснення такого заходу, так і про його ризиковність, бо ж якщо, з одного боку, до цього засобу молодята вдавалися, тільки зустрівшися з якоюсь перешкодою або відмовою бути повінчаними звичайним способом, то й парафіяльні курато, зі свого боку, всіляко намагалися уникнути такого вимушеного сприяння, і коли хтось із них усе ж ловився на гачок однієї з таких пар, супроводжуваної свідками, то, як міг, силкувався викрутитися, мов Протей, що вислизав з рук тих, хто хотів силою змусити його пророкувати.

— Якби ж воно було так, Лючіє! — сказав Ренцо, дивлячись на неї з благанням і сподіванням.

— І він ще сумнівається! — вигукнула Аньєзе.— То, по-твоєму, я мелю дурниці? Я потерпаю за вас, а ви мені не вірите! Нічого собі! Ну гаразд! Тоді виплутуйтесь із цієї історії самі,— я умиваю руки.

— Ой ні! Не кидайте нас,— сказав Ренцо.— Я кажу так тільки тому, що все це здається мені надто привабливим. Я в ваших руках, і ви мені однаково що рідна мати.

Від цих слів вдаване обурення Аньєзе вляглося, і вона викинула з голови намір, який, щиро кажучи, й не був серйозний.

— Але чому ж, люба мамо,— спитала з властивою їй скромною стриманістю Лючія,— чому все це не спало на думку падре Крістофоро?

— Не спало на думку? — перепитала Аньєзе.— Ти гадаєш, що йому це не спадало на думку? Спадало, та, мабуть, він не захотів говорити про це.

— Чому ж? — в один голос спитали обоє.

— Чому? А тому, коли ви хочете знати, тому, що духовні особи вважають цю справу не зовсім хорошою.

— Як же так, що ця справа не зовсім хороша, а втім, вважається хорошою, коли вже її зроблено?

— Що я в цьому тямлю? — відповіла Аньєзе.— Адже закони писали вони, як їм було вигідно, а ми — люди маленькі, всього зрозуміти неспроможні. Та й потім — скільки таких речей... Так ось: це однаково, що дати ближньому добрячого ляпаса; адже воно теж наче й негаразд, однак, коли справу зроблено, то й сам папа нічим не зарадить.

— Ну, коли це справа нехороша,— сказала Лючія,— то не слід її й роботи.

— Що? — мовила Аньєзе.— Невже, по-твоєму, я стану вчити чогось такого, що суперечить страху божому? Якби це було всупереч волі батьків, якби ти надумала піти за якогось там волоцюгу... а коли я згодна і ти йдеш за нього, то той, хто чинить усякі перешкоди, просто розбійник, а синьйор курато...

— Все ясно, всяк може це зрозуміти! — урвав її Ренцо.

— Тільки падре Крістофоро не слід казати про це,