Читати книгу - "Останній заколот"

Олег Данилович уловив нездоровий блиск у очах Яковлєва й нараз подумав: може, несповна розуму? Чи й справді так закоханий, що втратив голову? Може, якась частка істини є в його словах, але згадав, як розповідала йому Наталя про зустрічі з Олексою, розповіла все, не криючись, — підвів руку, зупиняючи Яковлєва, й запитав:

— А ви пробували сказати все це самій Наталі?

Обличчя в Яковлєва одразу потвердішало й зробилося лютим. Він відсунувся від Олега Даниловича — тепер сидів упевнено, раптом різко повернувся, немов хотів схопити Яновського за груди чи вдарити, та скам’янів, навіть зблід, потім підвів вказівного пальця правиці й Дещо театрально тицьнув ним в Олега Даниловича.

— Так, — вигукнув, — я намагався переконати Наталю, розкрити їй очі на ваші справжні наміри, та вона засліплена! Засліплена вами, вашими заслугами, регаліями, ви, досвідчений ловелас, зуміли втертися їй у довір’я.

— І які ж мої справжні наміри? — Олег Данилович устиг повністю опанувати себе, йому зробилося навіть трохи смішно.

— Ви кинете Наталю через місяць — два, насолодившись юністю та незайманістю!

— От що! — посуворішав Яновський. — Хто дав вам право розмовляти зі мною таким тоном? Так, я старший за Наталю, але вона сама вибрала мене, і, врахуйте, я люблю свою дружину й не дозволю нікому, і вам в тому числі, втручатися в наше життя. До речі, тепер я ніякий не полковник, а слюсар-механік, і аніскілечки не принижений цим. Наскільки мені відомо, Наталя також. Отож, вважаю подальшу розмову небажаною… — Почав підводитися, та Яковлєв зупинив його рішучим жестом:

— Я знав, що ви — проноза, полковнику, — вигукнув люто, — але щоб таке!.. Ви, дворянин і офіцер, зганьбили не тільки себе, а й весь офіцерський корпус! Ви перейшли на бік червоних, плазуючи перед ними… Слюсар! — зареготав раптом мало не істерично. — Пролетар з полковницькими погонами… Чи не здається вам, що це підло, добродію?

— Ні, не здається. — Олегу Даниловичу стало весело. — Дозвольте тільки запитати, де саме служили ви? І хто саме писав п’єси для більшовицького театру “Червоний факел”? Вибачте, я аніскілечки не засуджував би вас, аби ви самі не дали мені привід. От я працюю в гаражі й роблю все як можу, намагаюсь працювати добре, а ви вважаєте це порушенням честі й підлістю. А як розцінювати вашу позицію: писали п’єси з наперед визначеною ідеєю для червоного театру, не вірячи в цю ідею, навпаки, ненавидячи її. Тобто брехали, вибачте, однак я називаю речі своїми іменами. І хто ж діяв підло? Я чи ви?

— Не рівняйте нас! — обурився Яковлєв. — Я удаю, що служу більшовикам, а ви справді працюєте на них. Ви, який колись присягав царю і зрікся присяги!

— А ви демагог, — сказав Олег Данилович і здивувався, що такого чоловіка могла любити Наталя. Але одразу ж знайшов для неї виправдання: розлюбила…

Яковлєв почервонів так, що кров мало не бризнула з його повних щік.

— Ви ще пошкодуєте! — Стрімко підвівся і пішов алеєю, не озираючись.

Олег Данилович посидів ще трохи. Роздратування, яко викликала ця скороминуща й до деякої міри безглузда розмова, поступово вляглося, проте неприємний осад лишився, і він попрямував додому, вирішивши не розповідати про Яковлєва Наталі: жінки легко ранимі, то для чого я? їм ускладнювати й так непросте життя?

Яковлєв проминув Марийський палац, сів на лавицю й глибоко зітхнув, знімаючи нервове напруження. Поморщився й пошепки вилаявся: так не можна — повівся, як хлопчина, емоції переважили, ще б трохи — й міг би побитися з цим Яновським.

Зрештою, було б з-за чого, битися: просто уражене самолюбство, ніякого великого кохання до Наталі, що він його демонстрував допіру, вже давно нема. Звичайно, було колись юнацьке почуття, ну, присягався у вічнім коханні, проте в кого не було цього? Не можна вибухати через якесь вродливе дівчисько, що вийшло заміж за іншого. Скільки було в нього у “Червоному факелі” вродливіших дівчат, які прагнули одержати головні ролі!..

Отже, вирішив, він не мас права дозволяти собі такі ексцеси, особливо тепер, коли очолив хоча й не дуже велику, та все ж авторитетну групу по боротьбі з совдепами. Витримка й ще раз витримка…

Олекса спробував дихати рівно, й це йому вдалося, але знову згадав примружені іронічні очі полковника, її лють закипіла в ньому. Можна давати: найурочистіші обіцянки тримати себе в руках, однак терпіти приниження?!

Яковлєв потер пучками скроні, знову спробував заспокоїтись, та нараз збагнув, що ці наступи люті переслідуватимуть його завжди, і єдиний вихід — помститися. Ясно: полковник Яновський зрадник, а зрадників знищують. Та чи зможе він справді знищити його?

Яковлєв подумав: найкраще було б перестріти цього вискочня десь у безлюдному місці, на Аскольдовій могилі чи на дніпрових схилах біля Лаври, вихопити пістолет і побачити переляк на самовпевпеній пиці, потім всадити йому в серце кулю, ні, для гарантії дві кулі, схилитися над тілом, копнути носком черевика в груди — так робив у “Червоному факелі” актор Шамардін, бездарний актор, який чомусь подобався глядачам…

Проте, вирішив Яковлєв, для чого вбивати самому? Самому небезпечно, треба доручити акцію Єдиневському, той військовий, служить у Київському округу, йому й карти в руки.

Проте Єдиневський не може ризикувати, він постачає Центр дії важливими військовими документами, котрим, певно, нема ціни, і за які, казав Вакар, польська та французька розвідки заплатять чималі гроші.

Яковлєв згадав Вакара і одразу забув про Яновського. У серце вжалила заздрість, ні, мабуть, не заздрість, бо він ніколи не заздрив Миколі, навпаки, коли вони ще вчилися в одній гімназії, дивився на Бакара згори вниз, та й взагалі, яке могло бути порівняння? Він уже тоді почав писати п’єси, вчитель словесності хвалив, гімназистки надсилали йому любовні записки, а Микола Вакар, низенький, непоказний, довгоносий і миршавий, навіть не потрапив до його гімназійного оточення…

То чого заздрити?

Не заздрість, а ревнощі, нарешті збагнув Яковлєв. Справді, цей гостроносий Вакар живе в самому Парижі, приїхав звідти, аби створити в Києві цілу підпільну організацію, натякав, що залучив до неї навіть відомих професорів — і це ж треба, таке недолуге, а зумів підім’яти під себе навіть професуру.

Проте що ж тут дивного, одразу позадкував Яковлєв. Багато професорів зараз настроєні проти більшовиків, їм дай не тільки Бакара, а й ще миршавішого, підуть за будь-яким, а Колюня Вакар зробився Миколою Платоновичем. За ним стоїть сам могутній Карташов з компанією — кадети…

А кадети — це партія, звичайно, партія пошарпана, але зуміла зберегти центр у Парижі, поновлює