Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Саме тому ми повернулися з годинним запізненням. О четвертій я набрав телефонний номер Куньял. Скоріше б на кладовище, сказав я. Зараз буду в готелі, запевнила вона.

Хоч насправді мені хотілося трохи полежати коло Челсі. Але її ніде не було видно.

8

За якісь півгодини я зійшов у фойє і відразу ж запримітив патлату постать у чорному. Навколо неї так і юрмилася всіляка дивачня — як можна було здогадуватися, латиноамериканські письменники. Кожному з них вона призначала годину побачення на цвинтарі. Скидалося на те, що графік геть напружений. Я знайомився з колегами, міцно потискаючи їхні смагляві долоні, і тут-таки забував їхні імена. Зрештою, вони моє також. На цьому світі забагато письменників, особливо у Східній Європі та Латинській Америці (Мексика не рахується, вона є невдалою копією США).

Оскільки келих червоного вина перед Куньял був лише ледь надпитий, я замовив собі текілу, не першу того дня й не останню. «Розумієш, — почала вона, — уже пів на п'яту, за якусь годину стемніє, ми нічого не встигнемо, поки доїдемо до кладовища, його зачинять. О котрій завтра твій літак?». Мені здавалося, що о четвертій пополудні. Так я їй і сказав. «Я пропоную зробити це завтра вдень, — відповіла вона. — Я заїду по тебе о дванадцятій. У цей час найкраще світло». Я не знав, навіщо мені світло у Країні Мертвих, але погодився.

Принаймні на сьогодні тема закривалася. Треба було допивати і звалювати. Але тут вона, що називається, заговорила.

Ти маєш мене зрозуміти, казала вона, бо ми одного поля ягоди (два сапога пара?). Я це відразу на тобі прочитала, щойно побачивши. Я бачу все, я читаю людей, ніби знаки, я їх проявляю, бо я не просто фотограф, ти мав би це відчути. Я сьогодні вдень знімала одного аргентинця, ти його не знаєш, на тому самому цвинтарі. Потім звідкись узявся незнайомий старезний дід. Він сказав: «Я нікого не маю на цьому світі, всі, кого я мав, лежать у цих могилах, і мене нікому сфотографувати. Мене ще ніколи не фотографували — жодного разу в житті. Я ніколи в житті не бачив себе на фото. Який я на фото, як ти гадаєш? Сфотографуй мене, щоб я міг померти!». Я відповіла, що зроблю це для нього, але хай подасть адресу, на яку вислати знімки. Він трохи подумав і сказав: «Це не так важливо. Головне, щоб я залишився хоч на одній фотографії». Тепер він у мене ось тут.

Вона кивнула на сумку з камерою. І продовжила.

Я з тих людей, які завжди слухаються своєї пристрасті. У мене були десятки коханців і всі вони письменники. Половини з них уже немає серед живих, але я знаю, що вони все одно поруч. За одним з них я поїхала до Лондона. У мене була віза на тиждень, але я забула про все на світі і лишилася на довгі роки. Заради нього я стала нелеґалом, уявляєш? Але любов нелеґальною не буває. Коли він помер, я стала кохатися з його донькою, його дружиною. Мені здавалося, це насправді він, а не його дружина чи донька. Ми були такі щасливі! Я найнялася до них служницею і варила для них індійські страви, і ми часто кохалися втрьох — я, його донька і дружина, і він також. А потім його дружина знайшла собі нового друга і вигадала, начебто я краду їхні речі, начебто в них пропадають якісь дрібниці, якісь алмази чи що. Це був наклеп — тільки для того, щоб мене позбутись! І я поїхала геть.

9

Я замовив їй ще вина, а собі ще текіли. Вона не зупинялася.

Я люблю переглядати фото з моїми письменниками. Вони вмирали з різних причин і на різні способи. Це таке щастя, що я встигала їх знімати! З одним таким я прожила кілька років і ніколи його не знімала. Він був геній. У цій країні він був найкращий. Я піклувалася про нього в лікарні, куди його періодично запроторювали. У нього траплялися психічні напади, і тоді його забирали до лікарні. Я вмивала його і годувала з піпетки, коли він лежав паралізований уколами. Навряд чи ти знаєш його речі, вони просто геніальні. Я мешкала в нього щоразу після того, як він виліковувався. Одного разу в неділю вранці ми ніяк не хотіли вилізти з ліжка, все кохалися й кохалися, кілька годин поспіль. Раптом дзвінок у двері. Він пішов глянути хто і за мить убіг до спальні, весь такий голий, блідий, спітнілий. «Там моя дружина, ти маєш зникнути!» — він аж тремтів. Уявляєш, вона покинула його багато років тому, коли він ще тільки починав хворіти. І всі ті роки лиш я була з ним, лиш я його рятувала. А коли він повернувся з лікарні, вона прилетіла на все готове, на всю його славу і гроші. Я за рідною дочкою не ходила так, як за ним, а він вигнав мене з дому, щойно його дружина з'явилася. Вони удвох виштовхали мене на вулицю — напівголу, в чому була, із синцями на грудях, отут. І скинули мені з балкону мою валізу з речами, розкриту.

Я спитав, чи вона його все-таки сфотографувала. А як ти думаєш, подивилась мені в очі вона. Розумієш, обережно почав я. Далі слід було назвати її, але я знову забув це дивне ім'я. Куньял, допомогла вона. Це індійське ім'я. Мій батько був індус, а мати єгиптянка. Мій батько народився в Лівані. Він утік до Мексики з Іспанії, громадянська війна, тридцяті роки. Тому я мексиканка. Але не за кров'ю.

Я сказав, що кров тут ні до чого. І трохи засумував. Ідея з фотосесією подобалася мені все менше. Зрозуміло, що відступати нікуди. Я сам собі винен, що так легковажно погодився на той цвинтар. Але чим завинили всі інші сотні людей у моєму боїнґу?

Скільки вина й текіли влилося в нас того вечора? Уже й не пам'ятаю.

10

Зате пам'ятаю історію з Елісео Д., великим кубинським поетом.

Я прийшла до нього 1 березня вранці, казала Куньял, збуджено відсьорбуючи з келиха густо-червону чилійську кров. Ми довго домовлялися заздалегідь і врешті