Читати книгу - "Темнота"

Ха-ха-ха! Ні, товариші! Наших генералів, вся ота міжнародня буржуазія кормить, поїть і одягає не за гарні очі. За всі оті відпадки із столів лондонських банкирів, за все оте ганчір'я ми, козацькі, селянські, робітничі сини, чесні труженики, справжні власники нашої землі і всіх її надземних і підземних багатств, ми за те мусимо заплатити і то солоно. І не чимнебудь… І навіть не золотом… Ми мусимо заплатити їм нашим хлібом, нашим вуглем, нашим залізом і, нарешті, нашою кров'ю. Всі наші донецькі шахти, всі українські лани, всі уральські рудні, все то запродане міжнароднім капіталістичним акулам на довгі, довгі віки отими самими вашими генералами, а ви! Ви! І ваші діти! Ви мусите ще й проливать за них свою кров. Чи не правильно кажу?

— Прааавильно! — зривається загальний оклик.

— А тепер останнє питання, що ним постійно печуть нам очі, мовляв, красна армія завжди несе за собою нужду і голод. Це є той корінний коник, на якому весь час гарцюють проти нас ваші генерали. Отже пригляньмося і до цього твердження розумно, логічно і спокійно. Кажуть, у нас нехватає харчів, сірників, соли, мила, оселедців і різних інших товарів. Особливо, мовляв, страждають у нас великі міста. Там вам голод — просто наповал. Ну, ви ще не досить добре знаєте нас, але може хто тут є між вами, що був, скажемо, в Харкові, коли прийшли ми туди? Є тут хто такий? — Публіка мовчить. — Жаль, — каже оратор. — Дуже жаль…

І враз голос:

— Є!

— А! — зрадів оратор. — Дуже добре. Значить є. Вийдіть сюди ближче, товаришу, хочу вас бачити… — Наперед протискається чолов'яга, півміського вигляду. Оратор звертається до нього: — Ви, кажете, були в Харкові?

— Да, — каже той переконано. — Я був у Харкові.

— Давно ви були в Харкові? — питає оратор з бочки.

— Та, як сказать… Я недавно був в Харкові…

— А звідки, скажіть, ви походите родом? — питає оратор.

— Та я… Я тутешній. Козак. Станиця Абрамцева.

— А чого ж, дозвольте запитати, ви були в Харкові? — питає знов оратор.

— Та я… Як сказать? Я… власне кажучи, просто проживав там довший час… Був там за слюсаря, що на залізничному депі.

— А чого ж ви приїхали сюди? — знов питання.

— Та як сказать… Заскучився. Тут у мене жінка, діти… Давно кортіло та не міг… Був, самі знаєте, фронт, а тепер ось красна армія звільнила наш Дін…

— Ага! А коли ви востаннє були у Харкові? — питає далі оратор.

— Та коли… Ось вчерась і приїхав… Жену навістив, а це ось до кума заїхав, до Хоми Прохоровича Голоблева, що на отрубах…

— Ага! — зрадів оратор і звертається до публіки: — Значить ваш чоловік. Знаєте його?

— Ясно знаємо, — чути кілька голосів. — Як не знать. Та ж Сєнька Крівой. Знаємо! — Всі дивляться на Сєньку.

Оратор продовжує:

— Ну, от ви і були в Харкові… А скажіть нам? Бачили ви там якийсь голод? Чи недостачу, скажемо, харчів? Чи когось взагалі голодаючого?

Хвилина тиші. Говорить Сєнька:

— Як сказать… Голода, конєшно, нема… Розуміється, що на первих порах, когда наступила змєна власті, воно понятно… Денікінці всі состави поїздів угнали, хлібні запаси угнали, уголь угнали, постачання розбили… То воно, розуміється… На первих порах було, так сказать, недохват… Але нова міська управа, тобто совет, з першого дня взявся за діло. А треба вам і то сказати: водогін був зіпсований. Електрична станція зіпсована. Трамвайний парк зіпсований. Город був мертвий… Та за кілька день, можна сказати, город ожив до непізнання. Тепер всі столовки работають і навіть дітям пролетаріїв безплатні обіди видають… Сам бачив. І сам їв. Суп первий сорт. Каша пшоняна, або гречана. Борщ. Одне слово — все честь-честю. Недостає, правда, вареників, але й ті будуть, от тільки донці не поскупляться та подсоблять… (Загальний сміх).

— От вам ще одна генеральська правда, — говорить оратор з бочки. — Для генерала у нас голод, а от для слюсаря борщ і каша. (Сміх). Та може ви нам не вірите. Думаєте — пропаґанда, ясно, знаємо. Забивають баки. Не одні були. Всі гарно говорили. Всі ви святі та Божі. Так от ми, товариші, коли ви нам не вірите, от що зробимо: виберіть з-поміж себе найдовіреніших… Та тут, бачу, більше жінок і стариків — воно зрозуміло. Чоловіків, так би мовити, щось тут не дуже… Та ви все таки виберіть… Для нас все одно кого, хай навіть з тих, що були з генералами. Ручаємося, що з них і волос не спаде, а ми повеземо їх всього навсього до Харкова… Повеземо машиною, «фордом», честь-честю… І покажемо, який у нас у Харкові голод… Поведемо їх по наших столовках, та по ресторанах, та по базарах… От! І побачать. А тоді перевеземо назад, і вони вам тут розкажуть. Згода, товариші? — Загальна мовчанка. — Та чого ж мовчите? — Мовчанка триває. — Та що ж це ви? Блекоти об'їлись чи що?

— Та ми вам і так віримо! — вириваються окремі голоси.

Оратор говорить далі, виголошує славу армії, партії і вождям, витирає з чола піт і сходить з бочки. На його місці з'являється третій. Публіка вже втомлена, вже готова. Третій говорить коротко, ясно, ділово. Знов говорить про красну армію, про її завдання, про її труднощі. Ще раз згадує фронти, інтервентів, здобутки революції, землю і свободу і нарешті ставить питання руба: красна армія потребує допомоги і не лише на словах, а на ділі. Їй треба помогти. Добровільно помогти. Від щирого серця помогти. І помогти їй мусить сам народ — не англійці, банкіри, не чужоземні інтервенти. А народ… Трудовий народ. Справжній. Оратор вичитує станиці, що вже виконали свій народній обов'язок, що добровільно пішли на заклик красної армії, самообложилися і додали бійцям: Станиця Бєлянська — двадцять п'ять коней, десять корів, триста пудів вівса, двісті пудів пшениці, сто пудів проса, сто пудів сіна. Станиця Ніколаєвська: двадцять коней, десять корів, двісті п'ятдесят пудів вівса, двісті пудів пшениці, сто пудів сіна. Станиця Кульмачовка, станиця Кочетовка, станиця Камишевська. Десять таких. Черга тепер за станицею Мар'янською. Станиця Мар'янська билася на своїх полях і городах до останньої краплі крови, її чоловіки впали, або відійшли, її не переможено зброєю, але її переможено «летючим культпропом» Першої Кінної. Вона здалася. Вона самообкладається. Вона додає.

Летючий виїзний відділ пізньої ночі, втомлений, але переможний, вертається до своєї бази на станції Власовські Копи, що недалеко міста Шахти. Там стоїть той