Читати книгу - "Полтава"

Для розради закурив файку і дальше осмотрював рани.

— Але ж бо тебе і потовкли, небоже. Ніби колесо переїхало по тобі, а тут, як бачу, і припеки є, го-го! Припікали тебе, що?

— На допрос брали, батьку.

— На допрос?

Одарка не втерпіла і вибігла з хати.

— До допросів то нема більших охотників, як москаль. Зачуваю, що хіба китайці вміють так на спит брати. А чого ж вони хотіли довідатися від тебе?

— Хотіли, щоби їм сказати, де гетьман і які з ним полки за Десну перейшли. Та ще цікавилися, котрі полковники і котрі генеральні, полкові і сотенні старшини з гетьманом до шведів подалися і чи з жінками та дітьми, чи лиш самі. Питали мене, де старшинські родини залишилися, бо бачили, що я не звичайний собі козак, а теж старшина, і що був в гетьманському почоті. Не будь-яку, думали, птицю в сільце взяли.

— Гм... А ти що визнав?

— Те, що всякому й без того звісно.

— Себто?

— Що гетьман з королем Карлом сполучився і що вони в Гірках стоять, але куди звідтіля двигнуться, того, казав я, ніхто з нас не знає, хіба вони, а може, й вони ще не рішили.

— Хвалю тебе, якщо ти не брешеш, козаче.

— Нащо б мені брехати. Тіло за мене говорить.

— Правда твоя. Крепкими літерами вони на ньому цей допрос списали. А більше, що ти визнав?

— Нічого більше не добули з мене і, скатованого, поклали на сани, лихі, як сто чортів, бо ми з сотником Мручком доброго чосу їм дали. Мабуть, везли до царської кватири чи кудись на новий допрос і на нові муки. Але куди й пощо, того я вже покмітувати не вспів, бо з великого упливу крові пам'ять утратив. Аж ось Богові та моїй Одарці дякую, що до вас, батьку, прибув.

— Все воно в Божих руках. На Бога покладайся, але рук не опускай. І вдруге, кажу тобі, ворога близько не підпускай до себе. Шкода поганити рук. Кулею його або списом у віддалі тримай. Спис непоганенький струмент. Одного разу...

І він знову став розказувати одну з своїх пригод, як під Конотоп ходив і як трьох москалів трупом поклав, що обскочили були його, як пси діда, біля попових воріт.

А тоді:

— Поки ти в мене, мій синку, поти й нічого поганого боятися не потребуєш.

— Я й не боюся.

— Ані ти, ані твоя Одарка. Вона теж, хоч не нашої крові, а дівчина, як бачу, славна. Недаром же на нашій землі зросла.

— Вона так нашу Україну любить, що більше любити годі.

— І тебе. Бачу я це, бачу. Земля, діти ви мої, це наша спільна мати. Хто б на ній не жив, якої б віри не був і якою б мовою не балакав, люби її, то вона й тебе любити буде і не відтрутить від себе, тільки кривди їй творити не смій, бо тоді ти ворог для неї. Того ми й тримаємося, і вас, як добрих дітей тієї нашої матері-землі, на поталу ворогові не дамо, не бійтеся. Ми люди старосвітські, знаємо честь, а що ми гостей у ворожі руки давали, того ще в нас не було. А якщо, не дай Боже, хотіли би без нашої згоди брати, то хай стрібують. Легко їм не прийде. Нам і вмирать не страшно. Чи круть, чи верть, знайде тебе і в черепочку смерть.

XVII

Сидір прикидався здоровішим і сильнішим, ніж був. Coромно козакові у постелі лежати, як жінці у злогах. Одарка дівчина, а диви, якою сильною показала себе.

Він її від першого разу полюбив, як нікого в світі, а тепер — так прямо очей не зводив з неї. Як на образ дивився. І була ж вона ніби цей образ, змальований не людською, а Божою рукою.

Старий Борисів, хоч, здавалося б, що його столітні очі вже іншої краси шукають, небесної, а й він не раз задивиться на неї і тільки зітхне.

— Чимало, — промовить, — буває гарного на нашій Україні, чимало. Жаль розходитися з нею. Проповідають попи, немов то в небі гарно. Не знаю, чи краще буде, як у нас. І не сподіюся. Погадати лиш, весняна ніч, вишні цвітуть, і скільки того цвіту тут, стільки тих зір там. А пахне як! А соловейки як зачнуть тебе по серці скоботати, тю! Аж тут заскриплять ворітця або затріщить перелаз, і така, о, вже й коло тебе, вже й присмокталася, як опир, але який! Херувимський... Ні, ні, не гадаю я, щоби там щось кращого придумав Господь, — не гадаю... І дивуйся ти, що ми до нашого раю чортів впустити не хочемо. Осквернили би нашу красу... І не впускайте. Чуєте, не впускайте! А ще з могили кричати вам буду: бережіться!

Сидір припав до старого з одного боку, Одарка з другого.

— Благословіть нас, батьку! А він примкнув на хвилину очі.

— Чому ж це я? А де ж ваші батьки, де піп?

— Батьків у нас немає, а попи, знаєте, які тепер. Може, й не доведеться у святій церкві перед тетраподом стояти, поблагословіть ви нас.

Борисів поклав руки на їх голови, і так мовчки тривали з'єдинені тишиною, вимовнішою від найговірливіших слів.

А тоді припали до старечих рук, до рук. що трудилися цілу сотню літ, сіючи життя і обороняючи його, до рук, що були теж найгарнішим струментом для бажань і виявів душі.

Собака на вигоні перестала вити, над слобідкою пролітав ангел не смерті, а життя, життя, котрого не викорінити нікому.

— Ми нині хочемо забиратися від вас, — почав несміливо і з жалем Сидір.

Старий здригнувся.

— Нині?

— Так, добродію. Після заходу сонця. Пора.

— А я, бачите, гадав, що залишитеся в нас. Надійде весна, не завадило б і чотири плуги на мої ниви пустити... В мене земельки