Читати книгу - "Мертві душі"

Поки він розглядав усю чудну обстановку, відчинились бокові двері і ввійшла та сама ключниця, яку зустрів він на подвір'ї. Але тут побачив він, що то був скоріше ключник, ніж ключниця: ключниця принаймні не голить бороди, а цей, навпаки, голив і, здавалось, досить рідко, бо все підборіддя з нижньою частиною щоки скидалось у нього на скребло з залізного дроту, яким чистять на конюшні коней. Чичиков, надавши запитального виразу обличчю своєму, чекав нетерпляче, що хоче сказати йому ключник. Ключник теж з свого боку чекав, що хоче йому сказати Чичиков. Нарешті, останній, здивований таким чудним мовчанням, наважився запитати:

"А де ж пан? у себе, чи що?"

"Тут господар", сказав ключник.

"Де ж?" повторив Чичиков.

"Чи ви сліпі, батечку, чи що?" сказав ключник. "Ото! Адже ж господар я!"

Тут герой наш мимоволі відступив назад і глянув на нього пильно, йому траплялося бачити чимало всякого роду людей, навіть таких, яких нам з читачем, може, ніколи не доведеться побачити; але такого він ще не бачив. Обличчя його не являло нічого особливого; воно було майже таке, як у багатьох худорлявих стариків, тільки підборіддя виступало дуже далеко вперед, так що він мусив щоразу закривати його хусткою, щоб не заплювати; маленькі очиці ще не погасли і бігали з-під високо порослих брів, як миші, коли, висунувши з темних нір гостренькі морди, нашорошивши вуха і моргаючи вусом, вони дивляться, чи не затаївся де кіт або пустун-хлопчик, і нюхають підозріло саме повітря. Далеко прикметніше було вбрання його: ніякими засобами і намаганнями не можна б докопатись, з чого змайстрований був його халат: рукава й верхні поли так засмальцювались і заялозились, що були схожі на юхту, яка йде на чоботи; позаду замість двох теліпалось чотири поли, з яких клаптями лізла вата. На шиї в нього теж було пов'язане щось таке, чого не можна було розібрати: чи панчоха, чи підв'язка, чи начеревник, тільки ніяк не галстук.

Словом, коли б Чичиков зустрів його, отак причепуреного, десь під церковними дверима, то, мабуть, дав би йому мідний гріш. Бо на честь героя нашого треба сказати, що серце він мав жалісливе і він ніяк не міг утриматись, щоб не подати бідній людині мідного гроша. Але перед ним стояв не жебрак, перед ним стояв поміщик. У цього поміщика була тисяча з гаком душ, і спробував би хто знайти у кого іншого стільки хліба, зерном, борошном і просто в скиртах, у якого б кладовки, комори й сушарні завалені були такою безліччю полотен, сукон, овчин, вичинених і сиром'ятних, висушеною рибою і всяким овочем або грибами. Заглянув би хто до нього на робочий двір, де наготовлено було про запас усякого дерева й посуду, ніколи не вживаного — йому б здалося, чи не потрапив він часом у Москву на дров'яний двір, куди щодня ходять спритні тещі й свекрухи, з куховарками позаду, поповняти свої господарські запаси, і де горами біліє всяке дерево — шите, точене, стругане й плетене; бочки, пересіки, цебри, лагуни, дзбани з носиками і без носиків, побратими, козубки, микальниці67, куди баби кладуть свої мички, й інший мотлох, коробки з тонкої гнутої осики, кадібці з плетеного луб'я і багато всього, що йде на потребу багатої і бідної Русі. Нащо б, здавалось, потрібна була Плюшкіну така тьма подібних виробів? за все життя не довелося б їх ужити навіть на два такі маєтки, які були в нього, — але йому "й цього здавалось мало. Не задовольняючись цим, він ходив ще кожного дня по вулицях свого села, зазирав під містки, під перекладини, і все, що тільки траплялося йому: стара підошва, баб'яча ганчірка, залізний цвях, глиняний черепок,— усе тягнув до себе й складав у ту купу, яку Чичиков помітив у кутку кімнати. "Он, уже рибалка вийшов на влови!" казали мужики, коли бачили, як він ішов по здобич. І справді, після нього не було потреби замітати вулицю: трапилось проїжджому офіцерові загубити шпору, шпора ця вмить спроваджувалась у відому купу; коли баба, якось заґавившись біля колодязя, забувала відро, він підбирав і відро. А втім, коли мужик помічав і викривав його на місці, він не сперечався і віддавав украдену річ; та якщо тільки вона потрапляла в купу, тоді вже кінець: він божився, що річ його, що купив він її отоді і в того, або дісталась від діда. У кімнаті своїй він піднімав з підлоги все, що тільки бачив: сургучик, клаптик папірця, пір'їнку і все це клав на бюро чи на віконце.

А був же час, коли він тільки був ощадним господарем! був жонатий і сім'янин, і сусід заїжджав до нього добре пообідати, послухати і повчитись у нього господарювання й мудрої скупості. Усе текло жваво і робилось розміреним ходом: крутилися млини, валяльні68, працювали сукняні фабрики, столярні верстати, прядильні; скрізь за всім наглядало пильне око хазяїна і, як працьовитий павук, бігав заклопотано, але спритно по всіх кінцях свого господарського павутиння. Занадто сильні почуття не відбивались у рисах обличчя його, але в очах світився розум; досвідченістю і знанням світу була перейнята мова його, і гостеві було приємно його слухати; привітна й говірка господиня славилась хлібосольством; назустріч виходили дві миловидні дочки, обидві біляві й свіжі, як троянди, вибігав син, моторний хлопчик, і цілувався з усіма, мало звертаючи уваги на те, радий чи не радий був цьому гість. У домі були повідчиняні всі вікна, антресолі були зайняті квартирою вчителя-француза, що прегарно голився і був великий стрілець: приносив завжди на обід тетеруків або качок, а іноді й самі тільки горобині яйця, з яких замовляв собі яєчню, бо більше в цілому домі ніхто її не їв. На антресолях жила також його компатріотка69, вихователька двох дівчат. Сам господар з'являвся до столу в сюртуку, хоч трохи приношеному, але охайному, лікті були в порядку: ніде ніякої латки. Але добра хазяйка померла; частина ключів, а з ними й дрібного клопоту, перейшла до нього. Плюшкін став неспокійніший і, як усі вдівці, підозріливіший і скупіший. На старшу дочку Олександру Степанівну він не міг у всьому покластися, та й мав рацію, бо Олександра Степанівна скоро втекла із штабс-ротмістром Бог знає якого кавалерійського полку, і обвінчалася з ним десь похапцем, у сільській церкві, знаючи, що батько не любить офіцерів з чудного упередження, ніби всі військові картярі й мотяги. Батько послав їй на дорогу прокляття, а переслідувати не турбувався. У домі стало ще порожніше. У власника стала