Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

Навіть ті з членів Київського комітету, які раніше займали антиленінські позиції, як, наприклад, Д. Іткінд, визнали, що після ознайомлення з результатами роботи Всеросійської конференції у комітеті виробляється “ясна лінія” з корінних питань революції2. Дедалі активніше починали боротися за ленінську політичну лінію Є. Бош, М. Майоров та інші керівні працівники Київської організації, які ще зовсім недавно підтримували Г. Пятакова. Протягом травня — червня більшовики Києва прийняли ряд рішень в дусі резолюцій Квітневої конференції.

У газеті “Голос социал-демократа” була надрукована стаття М. Зарніцина ”Боротьба з господарською розрухою”. Автор активно відстоював ленінську економічну платформу партії більшовиків. “Тепер, — відмічалося в статті, - революція створила в особі Рад. Роб. Солд. і селянських депутатів такі органи самодіяльності революційного народу, які з успіхом могли б здійснити контроль над суспільним виробництвом і розподілом продуктів. Тов. Ленін перший вказав на це відразу після приїзду до Росії у відомих своїх “тезах”. 7 і 8-й тези проголошували:

“7. Злиття негайне усіх банків країни в один загальнонаціональний банк і введення контролю над ним з боку Р.Р.Д.

8. Не “запровадження” соціалізма, як наше безпосереднє завдання, а перехід негайно тільки до контролю з боку Р.Р.Д. за загальним виробництвом і розподілом продуктів”.

Ці тези показались тоді чимось “страшним” і “жахливим” не тільки представникам дрібнобуржуазних партій народників і меншовиків, але й деяким більшовикам.

Життя, однак, швидко показало, наскільки був правий в даному разі тов. Ленін”.

Слід окремо відзначити той факт, що процитовані ленінські тези стосувались суті робітничого контролю — питання, якого не змогла зрозуміти секретар окружного комітету РСДРП(б) Є. Бош навіть після розмови з В. Леніним на VII загальнопартійній конференції. З цієї точки зору симптоматична і кінцівка статті, підкріплена посиланням на матеріали конференції: “… Тільки перехід всієї влади в руки Рад Роб. Солд. Сел. і Наймитських депутатів дасть можливість здійснити у загальнодержавному масштабі в інтересах народу, а не проти народу контроль над виробництвом і розподілом, і трудову повинність.

До тих пір, доки цей перехід не здійснився, вказані заходи можуть здійснюватися в окремих місцях “місцевими революційними органами всенародної влади, коли для цього є можливість (Резол. Всерос. Конф.)”[214].

2 і 23 червня відбулися засідання загальноміської конференції більшовиків Києва (періодичні засідання конференції прийшли на зміну загальним партійним зборам, які стали неможливими у зв‘язку з чисельним зростанням організації — В.С.). У результаті обговорення питання про національно-визвольний рух Г. Пятаков і його прибічники зазнали рішучої поразки. Конференція прийняла ленінську резолюцію VII конференції РСДРП(б) з національного питання[215].

Загальноміська конференція, яка відбулася 21 і 28 травня, прийняла рішення про широкий передрук брошур центрального партійного видавництва “Прибой”, і про те, щоб друкований орган комітету — “Голос социал-демократа” вівся в дусі “Правды”[216]. А конференція, яка проходила 30 липня, після доповіді про “Голос соціал-демократа”, констатувала, “що напрямок газети повністю відповідає постановам останьої загальнопартійної конференції і співпадає з поглядами комітету”[217].

Отже, в Києві обговорення питань, пов’язаних з напрацюванням і прийняттям нового стратегічного курсу партії більшовиків, зусиллями Г. Пятакова і його прихильників вилилось у гостре протиборство прибічників різних підходів до оцінки перспектив революції. Щодо гостроти ця боротьба не мала собі рівних у партії. Достатньо сказати, що питання, пов’язані з обговоренням Квітневих тез, 7 раз ставились на засіданнях комітету, двічі на загальних партійних зборах, на окружній партійній нараді Південно-Західного краю, а платформа Київського комітету, протиставлена тезам, по три рази вносилась до порядку денного засідань комітету і загальних зборів. У ході боротьби комітет, який мав періодичний друкований орган, перешкоджав передруку на його сторінках тез В. Леніна, на що прибічники ленінської позиції відповіли публікацією листівки з текстом ленінського документа.

Конкретно-історично склалося так, що представники саме Київської організації змогли одержати повнішу, за будь-яку іншу периферійну організацію, інформацію про сутність ленінських стратегічних і тактичних настанов. За малим винятком, навряд чи хто із місцевих більшовиків, окрім київських, міг, наприклад, уже в двадцятих числах березня знати про ленінську телеграму більшовикам, які від’їжджали в Росію. Не відомо, чи привіз хто-небудь, окрім М. Савельєва в свою організацію варіант тез іще до появи в своєму місті “Правды” з текстом ленінського документа. Не багато було і тих делегатів з місць, які слухали доповіді В. Леніна про стратегію і тактику партії в перші дні квітня і оперативно, подібно М. Савельєву, доносили їх зміст до товаришів по організації. Однак, ленінським висновкам негайно протиставлялись погляди Г. Пятакова і його прибічників, які мали в Київському комітеті тимчасову перевагу. Можна допустити, що теоретична дискусія в Києві у квітні-травні 1917 року була продовженням суперечок, які вели В. Ленін і Г. Пятаков щодо основних питань революційного руху в 1915–1916 роках. Безперечно, що вона вилилась у найбільшу в країні відверту опозицію ленінським ідеям.

Власне, полеміка навколо Квітневих тез до VII Всеросійської конференції РСДРП(б) так і не була завершена. Більше того, робились спроби навіть дискредитувати прийнятий конференцією стратегічний курс партії, зокрема, знову протипоставити йому власні плани дій.

Ніде, окрім Києва, неприйняття ленінських пропозицій не привело до створення власної, альтернативної платформи для внесення її на форумі партії як ідейно-політичної основи для можливого організаційного оформлення групи /фракції/ членів партії, які дотримувалися відмінних від ленінських поглядів.

У Київській організації виявились непідготовленими до сприйняття нових радикальних теоретичних висновків не стільки рядові члени партії, скільки керівництво комітету, що обумовило особливий драматизм дискусії, в якій більшість організації могла йти на відстоювання своєї лінії тільки до певної межі, чим спритно скористались Г. Пятаков, його прибічники, які стали на шлях фракційності.

Обговорення в Київській організації принципового, стратегічно важливого ленінського документа відбило рівень тодішнього демократизму відносин і внутріпартійної практики, коли загальна політична лінія вироблялася в процесі вільного обміну поглядами за повної можливості їх відстоювання. Досягнутий за таких умов ступінь згуртування був особливо міцним, бо, по-суті, виключав нав’язування будь-кому яких-завгодно рішень.

Схвалення більшовиками України, інших регіонів країни ленінського стратегічного плану було вибором курсу на соціалістичну революцію. Це була серйозна альтернатива шляху, на який став Тимчасовий уряд і до якого схилялася Центральна Рада. Однак обрані теоретичні моделі мали ще пройти сувору перевірку в горнилі непростих процесів, які були в спромозі породити й такі злами ситуацій, коли первісний вибір соціально-політичної перспективи різними силами неминуче мав бути не