Читати книгу - "Вечори на хуторі біля Диканьки"

«Стривай, куме! ми, здається, не туди йдемо», сказав, трохи відійшовши, Чуб: «я не бачу жодної хати. Оце-то метелиця! зверни-но ти, куме, трохи вбік, чи не натрапиш на дорогу; а я тимчасом пошукаю тут. І понесе ж нечиста сила плентатися в таку хугу! не забудь гукнути, коли знайдеш дорогу. Ач, яку купу снігу напустив у вічі сатана!»

Дороги, одначе, не було видно. Кум, відійшовши вбік, брьохав у довгих чоботях туди й сюди і нарешті натрапив просто на шинок. Ця знахідка так його втішила, що він забув про все і, обтрусивши з себе сніг, увійшов у сіни, нітрохи не турбуючись про кума, що залишився на вулиці. Чубові уявилося тимчасом, що він знайшов дорогу; спинившись, заходився він кричати з усієї сили, але, бачивши, що кум не з'являється, вирішив іти сам. Трохи пройшовши, побачив він свою хату. Кучугури снігу лежали круг неї і на покрівлі. Ляскаючи змерзлими на холоді руками, заходився він стукати у двері та кричати владно на свою дочку, щоб відчинила.

«Чого тобі тут треба?» суворо крикнув, вийшовши, коваль.

Чуб, упізнавши голос коваля, відступив трохи назад. «Е, ні, це не моя хата», казав він сам до себе: «до моєї хати не забреде коваль. Знов-таки, як придивитися добре, то й не ковалева. Чия б була це хата? От тобі й на! не впізнав! це ж кривого Левченка, що недавно одружився з молодою жінкою. У нього тільки хата схожа на мою. То ж то мені здалося й зразу трохи дивним, що так скоро прийшов додому. Одначе ж Левченко сидить тепер у дяка, це я знаю, чого ж тоді коваль?.. Е, ге, ге! він ходить до його молодої жінки. Он як! добре!., тепер я все зрозумів!»

«Хто ти такий і чого товчешся під дверима?» промовив коваль ще суворіше і підійшовши ближче.

«Ні, не скажу йому, хто я», подумав Чуб: «чого доброго, ще наб'є, клятий виродок!» і, змінивши голос, відповів: «Це я, чоловіче добрий! прийшов вам на втіху поколядувати трохи під вікнами».

«Забирайся к бісу з своїми колядками!» сердито закричав Вакула. «Чого ж ти стоїш? чуєш, забирайся зараз-таки геть!»

Чуб і сам уже мав цей розумний намір, але йому прикрим здалося, що мусить слухати ковалевого наказу. Здавалося, якась нечиста сила штовхала його під руку й змушувала сказати що-небудь наперекір. «Що ж ти, справді, так розкричався?» промовив він тим самим голосом: «я хочу колядувати, та й годі!»

«Еге! та тебе словами не вгамуєш!..» Слідом за цими словами Чуб відчув преболючий удар у плече.

«То оце ти, як я бачу, починаєш уже битися!» промовив він, трохи відступаючи.

«Іди, іди геть!» кричав коваль, почастувавши Чуба другим стусаном.

«Що ж ти!» промовив Чуб таким голосом, у якому виявлявся і біль, і досада, і боязкість. «Ти, бачу, не на жарти б'єшся, та ще й боляче б'єшся!»

«Геть, геть!» закричав коваль і грюкнув дверима.

«Дивись, який хоробрий!» говорив Чуб, залишившись сам на вулиці. «Спробуй підійти! ач який! ото велика цяця! ти думаєш, я на тебе суду не знайду? Ні, голубчику, я піду, і піду просто до комісара. Ти в мене знатимеш. Я не подивлюся, що ти коваль та маляр. А слід поглянути б на спину і плечі: я думаю, синці є. Мабуть, добре-таки побив вражий син! шкода, що холодно і не хочеться скидати кожуха! Стривай же, бісів ковалю, щоб чорт побив і тебе, і твою кузню, ти в мене попотанцюєш! бач, клятий шибеник! одначе, його тепер нема дома. Солоха, мабуть, сидить сама. Гм… воно й недалеко звідси; піти б! Час тепер такий, що нас ніхто не застане. Може, й теє буде можна… ач, як боляче побив проклятий коваль!»

Тут Чуб, почухавши собі спину, подався у другий бік. Приємність, яку він сподівався мати при побаченні з Солохою, зменшувала трохи біль і робила невідчутним навіть мороз, що тріщав по всіх вулицях, не заглушуваний свистом завірюхи. Часом на обличчі його, де бороду та вуси метелиця намилила снігом краще за всякого цирульника, що тиранським способом хапає за носа свою жертву, проступала півсолодка міна. Однак, якби сніг не хрестив туди й сюди все перед очима, то ще довго можна було б бачити, як Чуб спинявся, чухав спину, промовляв: боляче набив клятий коваль! і знову рушав далі.

У той час, коли меткий ферт[35] із хвостом та цапиною бородою літав з димаря і потім знову в димар, ладівниця[36], що висіла в нього на перев'язі при боці і що в неї він сховав украдений місяць, якось зненацька зачепившись у печі, розкрилась, і місяць, скористувавшись з цієї нагоди, вилетів крізь димар Солошиної хати й плавно здійнявся на небо.

Все освітилося. Заметілі наче й не було. Сніг запалав широким срібним полем і весь обсипався кришталевими зорями. Мороз наче потеплів. Юрби парубків і дівчат показалися з мішками. Пісні задзвеніли, і рідко під якою хатою не товпилися колядники.

Дивно сяє місяць! Важко розказати, як добре вештатися такої ночі між юрбою дівчат, що регочуть та співають, і між парубками, охочими на всякі жарти й витівки, які тільки може навіяти ця ніч, що весело сміється. У доброму кожусі тепло; від морозу ще гарячіше горять щоки; а на пустощі сам дідько підштовхує ззаду.

Купи дівчат з мішками вдерлися до хати Чуба, обступили Оксану. Крик, регіт, балачки приголомшили коваля. Всі наввипередки поспішали розказати красуні що-небудь нове, викладали з мішків і хвалилися паляницями, ковбасами, варениками, яких встигли чимало вже наколядувати. Оксана, здавалось, була цілком задоволена і рада, щебетала то з тією, то з тією і реготала, невгаваючи.

З якоюсь досадою й заздрістю дивився коваль на таку веселість і цього разу кляв колядки, хоча й сам не раз захоплювався ними до нестями.

«Е, Одарко!» сказала весела красуня, обернувшись до однієї із дівчат: «у тебе нові черевики. Ой, які ж хороші! і з золотом! Добре тобі, Одарко, в тебе є така людина, яка все тобі купує; а мені нема кому дістати такі гарні черевики».

«Не тужи, моя люба