Читати книгу - "Мартін Іден"

Нарешті, коли вона замовкла, Мартін глянув, чи не низько спустилося сонце, і почав збирати рукописи, тим самим нагадавши про них.

— Ой, я й забула, — спохопилася Рут. — А мені так хочеться послухати.

Марин прочитав їй оповідання, як він гадав, одне з найкращих. Він назвав його «Вино життя», і те сп'яніння, що охопило його під час писання, він відчув і тепер. У самому задумі оповідання була своєрідна чарівність, а він ще намагався підсилити її яскравими словами й барвами. Запал, з яким Іден писав цю річ, ожив знову й пойняв його так владно, що він став глухий і сліпий на вади твору. Але не так було з Рут. Її досвідчене вухо вловлювало всі невдалі місця й перебільшення, надмірний пафос новака, порушення ритмічної будови фрази. А втім, вона взагалі не завважувала ніякого ритму, хіба що іноді оповідь ставала занадто пишною і неприємно разила її дилетантизмом. «Дилетантизм» — то й був її остаточний висновок, хоч про це Рут не сказала. Навпаки, коли Мартін скінчив, вона відзначила кілька дрібних недоглядів і сказала, що в цілому оповідання їй подобається.

Проте Мартін був розчарований. Її критичні зауваження були слушні, він визнавав це. Однак він показував їй свою працю не для школярських поправок. Суть же не в них. Про таке можна було б і не говорити. Він міг би їх, зрештою, виправити, він може навчитися їх виправляти. Але ж він узяв із життя щось велике і спробував його втілити в своєму оповіданні. І саме цим великим він хотів поділитися з нею, а не будовою речень і вживанням крапок та ком. Він хотів, щоб Рут разом з ним відчула те велике, що він бачив власними очима, осягнув власним розумом і власною рукою виклав на папері. Що ж, певно, йому не пощастило передати це. Може, редактори й мають рацію. Він відчував велике, але висловити його не зумів. І, приховавши своє розчарування, Мартін так легко погодився з її критикою, що Рут і не здогадалася, яке прикре почуття облягло його душу.

— А це оповідання я назвав «Казан», — мовив він, розгортаючи ще один рукопис — Уже п'ять журналів відхилили його, хоч мені воно здається непоганим. Правда, сам я собі не суддя, однак, по-моєму, щось у ньому є справжнє. Вас, може, це й не вразить так, як мене... Але воно коротеньке — всього дві тисячі слів.

— Який жах! — вигукнула вона, коли Мартін скінчив читати. — Це жах, невимовний жах!

З потаємним задоволенням дивився він на її бліде лице, розширені очі й стиснуті руки. Цим разом пощастило. Він зумів передати їй гру своєї уяви й своїх почувань. Він досяг мети. То байдуже, чи сподобалось їй оповідання, — важливо те, що воно її вразило, захопило й опанувало, примусило слухати, забувши про деталі.

— Це життя, — сказав він, — а життя не все прекрасне. А втім, може, це моє дивацтво — вбачати в цьому красу? Хоч мені вона видається у сто разів більшою тут, аніж...

— Але чому ця нещасна жінка не могла... — перебила його Рут. І, не висловивши до кінця свого протесту, вигукнула: — О! Це низько, негарно, брудно!

На мить Мартінові здалося, що серце йому завмерло. Брудно! Цього він аж ніяк не сподівався. Такого він і на думці не мав. Усе оповідання постало перед ним у вогненних літерах, і серед цього сліпучого блиску він даремно шукав якогось бруду. І от серце знов забилось йому в грудях. Совість його була спокійна.

— Чому ви не вибрали приємнішого сюжету? — спитала Рут. — Ми знаємо, що на світі багато бруду, але це ж не підстава...

Вона обурено говорила й далі, але він уже не слухав її. Усміхався сам до себе, дивлячись на її дівоче, невинне личко, таке невинне, що своєю чистотою воно ніби осявало душу Мартінові, стирало з неї всі плями і мовби занурювало її в небесне сяйво, холодне й оксамитово-ніжне, як світло зір. «Ми знаємо, що на світі багато бруду!» Він уявляв собі, що вона про це може «знати», і сміявся подумки, наче з веселого жарту. І вмить перед очима йому розлився цілий океан житейського бруду, який він добре знав, по якому стільки разів плавав, і Мартін простив їй, що вона не зрозуміла його оповідання. Хіба вона в цьому винна? Він дякував богові, що вона вродилась і виросла осторонь від усього цього. Зате він знав життя, знав його ницість, так само як і велич, знав, що воно прекрасне, незважаючи на весь бруд, що його вкриває, і — хай йому чорт! — він скаже про це своє слово світові. Не диво, що святі на небесах чисті й непорочні. В цьому немає їхньої заслуги. А от святі серед бруду — це вже справжнє чудо! І ради нього варто жити! Бачити, як із багна всякої кривди здіймається моральна велич, вибратися звідти самому і заліпленими брудом очима ловити перші, слабкі й далекі проблиски краси; бачити, як з тієї кволості, нікчемства й зіпсуття розквітають сила, правда і найвища духовна велич.

Тут до слуху Мартінові раптом долинув голос Рут:

— Загальний тон оповідання низький. А в літературі ж так багато піднесеного! Згадайте хоча б «In Memoriam» [6].

Йому хотілося сказати їй: «А «Локслі Гол»?», і він сказав би, якби його знов не полонили видіння. Він дивився на неї і, здавалося, бачив, як із первісного ферменту утворилася, повзучи й видираючись, самиця роду людського, яка щораз вище протягом тисячі тисяч віків по великій драбині життя видобулась врешті на найвищий щабель і стала оцією Рут, чистою, прекрасною, божественною істотою, котра збудила в ньому кохання і розпалила прагнення до чистоти і бажання пізнати божество, — в ньому, Мартіні Ідені, що теж якимсь дивом піднісся понад хаос, бруд і