Читати книгу - "Поміж ворогами"

І Ватя так розсердилась на ту жовту лисицю, що була ладна здерти з неї шкуру.

Сусана Уласівна вийшла. Дівчина винесла зараз після її одходу десерт: варення, конфекти та яблука. За нею зараз увійшла й Сусана Уласівна, промовила кільки слів до писарші, знов сіла коло вчительші й балакала з нею. Писарша розгнівалась зовсім і напиндючилась. Ваті знов прийшла на думку обідлива фраза й навела на неї сум. Вона мовчала і тільки курила. Після десерту писарша встала й почала прощаться. Сусана Уласівна не пустила її й просила зостатись на закуску, але просила якось байдужно. Леонід Семенович переглянувся з сестрою й тим натякнув, щоб вона не хапалась додому: йому схотілося їсти, і він ждав доброї вечері та випивачки.

Але його надія не справдилась. Сусана Уласівна не звеліла розкладать огонь в печі й подала на стіл шинку та смажену вранці ковбасу. На столі стриміла одним одна пляшка горілки.

Вина не подали. Гості закусили й навіть добре не наїлись і не напились. Після закуски писар та писарша почали прощаться. Ні господар, ні господиня не просили їх ще побавитись. Вчительша та вчитель ще зостались, неначе на злість писарші.

- Не забувайте ж нас! Прошу вас одвідувать нашу хату! - казав на прощанні о. Артемій, але якось холодно, більше для звичайності. Він і в пафос вже не вдававсь, і не цілувався гаряче, і не махав руками. Гостям і це кинулось в очі. Гості розпрощались і зарані вийшли з дому.

- Вже не так ласкаво прийняли нас сьогодні, - обізвався писар до писарші, вертаючись додому вулицею.

- Зовсім-таки неласкаво! - аж крикнула писарша. - Чогось понадимались, сидять мовчки, не говорять; чогось бундючились. Благочинна все розмовляла з вчительшею, а до мене й ледве десять слів промовила. Цур їм! Я до їх в гості більше не піду.

- І вечерю катзна-яку подали. Я зовсім голодний: якоїсь шинки шматок, та ще й мерзлої якоїсь ковбаси кільце… Це істинно можна сказать про нас, як казали кози в казці: «Бігли через місточок - вхопили кленовий листочок; бігли через гребельку - вхопили води крапельку, - тільки ми пили й їли», - сказав Леонід Семенович.

Писар з писаршею та Леонідом Семеновичем вернулись додому, дуже невдоволені й навіть сердиті.

Надбавши собі грошиків, писар вже поставив собі гарненьку хату, і не хату, а домок з світлицею, кімнатою та пекарнею. Обстава в його хаті була більше така, яка буває в сірачкових шляхтичів або в міщан по повітових містах. На стінках в світлиці висіли рядки образів в фольгових та позолочених рамах (Фольгові рами позолочені не сухим золотом, а сухозліткою, чи позліткою. Це дешеве листове золото, котрим золотять недорогі ранця до образів для селян.)

В кутку на образі висів вишиваний рушник. По стінах скрізь були поначіплювані портрети царів та генералів, намальованих на папері ярими кольорами й оправлених в прості почорнені рамця. На перегородці в кімнату висіла здорова картина - олеографія недоладного московського видання, на котрій були намальовані усякі життєві спокуси: з одного боку великоруський селянин сидить за столом і кружляє горілку; з другого боку московські прикажчики п'ють за столом в садку пиво та горілку з якимись мамзелями. Ця пістрява червоно-синя мазанина наддавала світлиці веселенький вигляд. Коло порога стояла здорова зелена скриня на коліщатах, помальована здоровецькими пучками червонястих рож, і звеселяла світлицю своїми ясними кольорами. На мальованому невеличкому миснику коло порога біліли поставлені сторч рядки тарілок, тарілочок та блюдечок. В кімнатах було хоч тісненько, але чисто, тепло, привітно. Попід стінами стояв ослін з спинкою, помальований червоною фарбою, та кільки простіших, помальованих зеленою фарбою, «панських» стільців. Світлиця виглядала пістряво й мальовничо, мов перська ясна тканка з усякими квітками.

Писарша поставила на столі лампу. Писар вийняв з шаховки під мисником пляшку настойки й поставив на столі. Усі посідали за столом і почали судити й гудить благочинного та його сім'ю. Писарша звеліла наймичці зварить вареники на вечерю.

- Щось є! Щось трапилось, але що таке, то я й сама добре не вгадаю, - аж ламала собі голову писарша, - передніше колись приймали нас добре, аж цілувались, а тепер трохи не одвертаються.

- І я догадуюсь, що воно щось та є! - обізвався й собі писар. - Воно колись потім виявиться, але поки що, то й я собі аж голову ламаю, та нічого не вгадаю.

- І я примітив, що Ватя чогось насупилась, чогось вдавала з себе неприступну велику панію. Розперлась на софі, задерла кирпу вгору, закопилила губи… - додав Леонід Семенович…

- Я нігде нічого про їх не говорила при людях. Може, ти, Льоню, що ляпнув язиком за їх при комусь? - сказала писарша до брата.

- Може, й клепнув що; а хто його знає. Я так багато бовкаю, що нічого не пригадаю, -сказав Леонід Семенович.

- Хто в вас недавно був на хуторі? - спитала писарша в брата.

- А хто ж був! Був з Богуслава старий Аврум: приїздив торгувать пшеницю та просо, - сказав Леонід Семенович.

- Що ж ти говорив при йому? Оті покупці пашні - великі брехуни й переносять пльотки з села в село, мов сороки, - сказала писарша.

- Я з ним і не розмовляв. Це я добре пам'ятаю.

- А ще хто був в вас на хуторі? - спитала писарша.

- А ще хто? Були селяни, був наш батюшка, був Антосин батько. Хто ж іще? Ага! був диякон Добриловський, - сказав Леонід Семенович.

- Ота жовта лисиця? - промовила писарша.

- Отой жовтий лис, але я в його хвоста не примітив на той час, - сказав Леонід Семенович.

- За що ж він розмовляв з тобою? -спитала сестра. - Чи не говорили ви чого за благочинного, за Ватю?

- А дідько його знає, що він казав. Здається, говорив, щоб я сватав Ватю.

- А ти що сказав? - спитала писарша.

- А я сказав… Що я сказав? Сказав, як дадуть тисяч з п'ять, то свататиму, а як дві тисячі, то нехай її «задні» візьмуть, - сказав Леонід Семенович.

- То це ж та жовта лисиця й розказала усе благочинному. Так воно й є! - сказала писарша.

- Навряд чи розказала. Диякон не приятель же й не рівня благочинному, - сказав Леонід Семенович.

- Чи сказав диякон, чи ні, а я більше не піду до їх