Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Молоко з кров'ю 📚 - Українською

Читати книгу - "Молоко з кров'ю"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Молоко з кров'ю" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 56
Перейти на сторінку:
колгоспних корів. Але ні ті, ні інші не схвалювали Стьопчиного вчинку — де це було таке щоби батько роботу кинув за малими доглядав, а жінка, як та принцеса, у бібліотеці сторінки гортала.

— Та він завжди пришелепуватим був, — плювалися.

Тетянка швидко прийшла до тями і зрозуміла головне на селі ніхто не знає що близнючки не Барбулякові. Німець мовчить, як партизан, інші язиками не плескають. От і виходить, що в Рокитному не знали про її з Попереком походеньки, бо. якби хоч одна язиката баба в те вікно бібліотечне, про яке Маруся казала, підгледіла, про близнючок уже таких казок понаскладали б, хоч книжку пиши. «Брехала Маруська, що під клубом про нас з Попереком пліткують!» — вирішила і стала далі думати.

По всьому — тільки Маруська знала про Тетянчиного коханця. Виходить, таки вона у район писала! Вона Тетянчиного перспективного кавалера з Рокитного виперла. Навіщо? Так зрозуміло ж! Щоби свого Льошку в крісло голови посадити. Від такого приголомшливого висновку бібліотекарці аж щелепи звело. Навіть вискочила з бібліотеки, оббігла, знайшла начебто невисоке вікно і спробувала у нього зазирнути. Глянула — високі книжні полиці геть усе заступали, нічого крім них не видно.

— От змія… — Розлютилася Тетянка. Та з кулаками до Марусі не побігла. Затаїлася.

«Чекай, подружко, — думала мстиво. — Я свого часу дочекаюся. Я тобі так відімщу, що й жити перехочеш! І за Поперека, і за те, що Стьопка мене до дітей не підпускає!» І не згадала подякувати Марусі, що та про Тетянчині одкровення нікому й словом не прохопилася: ні чоловікові, ні Стьопі, ні будь-кому.

Німець не здавався. Тетянка було подумала — місяць покрутиться і сам відступиться, але минув місяць, другий, третій, а Стьопка знай крутиться біля близнючок. Ларочку зранку до дитсадку відправить, дівчаток нагодує, до грудей — і на бригаду. А там уже й звикли.

— О! Німець з Білкою та Стрілкою!

Була проблема. Ніяк не міг Стьопка дівчаткам імена придумати. Тетянка увечері з кутка голос подасть:

— Уже посміховиськом став на все Рокитне. Носишся з тими дітьми, як дурень з писаною торбою, а й досі вони у тебе безіменні.

— Не твоє діло, — виплюне.

Раз дітей вклав. «Пегас» у кишеню, кожуха накинув і пішов поночі вулицею. Зима вже крутила завірюхами, заганяла людей ще вдосвіта у теплі хати, і тільки чорні ворони не лякалися морозів, знай греблися у снігу, мов ті кури.

Німець під голий бузковий кущ став, на старі недопалки під ним глянув.

— Оце закрутило… Ціле життя біля Марусі не був.

І навіть не знає, чи тут вона, чи у новій хаті на іншому кінці села. І вікна не відчинити — не той сезон. Геть село снігом укрило. Намацав у кишені цукерку — всміхнувся. Дістав її і кинув у вікно. Цукерка вдарилася об скло і впала під вікном у сніг.

— Хоч так, — уголос.

Аж вікно — рип…

Задихнувся німець, розпирає груди од радості. Зігнувся, до дірки в огорожі чкурнув, на подвір я проліз, до віконця, до віконця, як до води живої душа спрагла.

Перш за все цукерку з снігу взяв, у вікно зазирнув — нічого не видно. Наче й рипнуло, а оце підскочив — зачинене. Руку до очей приклав: чи є хтось живий у старій Орисиній хаті?

А у кімнаті біля вікна Маруся намисто коралове до грудей притискає.

— Отак і будеш до смерті заглядати, німцю, — шепоче. — Ніщо тебе від мене не віднадить.

Віконце ледь прочинила. Стьопка насторожився.

— Маруся?..

— Німцю, ти коли своїм малим імена вигадаєш? — чує.

— Маруся. — і сміється, і сумно — Марусю, чуєш… Ох і важко, як довго тебе не бачу.

Вікно відчинила.

— Не барися, бо геть змерзла.

І не спитав, чи там є хто у хаті, чи не підведе часом Марусю. Де там! Пірнув, мов у безодню. Хоч би хвилину поруч побути, хоч би торкнутися щоки, провести важкою долонею по спині чи просто… просто — хай вона дихає, а він слухатиме.

— Як дівчаток назвеш? — спитала.

— Чужі вони. — гірко.

— А чого ж носишся? — вона йому.

— У сироти хотіла здати.

— Он як! — аж потемніла од гніву. — Лиха… Лиха жінка.

Махнув рукою, мовляв, та нічого, якось справлюся. Усміхнувся їй:

— Марусю… Я оце хотів їх Маріями назвати: щоби, виходить, біляву Марійкою звали, а чорняву — Марусею.

Розсміялася, голову йому на плече поклала.

— Ні, Стьопо, долю не обманеш. Не буде для тебе у світі інших Марусь. Одна я. Єдина… — задумалася. — Назви їх Надія і Любов.

Наступного ранку бібліотекарка до світанку вискочила з хати, бо обіцяла допомогти матері відвезти у місто на базар яєць, сметани та сиру домашнього для продажу. До хвіртки дійшла — а що це за сліди з двору по чистому білому снігу? Не інакше, як злодюжки поживи шукали. Пішла по слідах. На вулицю, по вулиці у бік ставків, озирається — хтось під бузковим кущем стоїть? Відвернувся, цигаркою димить. Придивилася й остовпіла — так це ж Стьопа її, чоловік законний.

Підійшла тихо, зі спини кахикнула.

— Стьопочко… А чого це ти посеред вулиці.

Озирнувся. Наче злякався. Чи привиділося Тетянці.

— Зі ставка йду. Покурити зупинився.

— А-а-а-а… — та озирається. Біле… Біле скрізь. Чистим снігом, мов простирадлом усі гріхи прикриті. Тільки під Марусиним вікном натоптано.

— А я оце… — до нього,

Зиркнув.

— Нецікаво мені твоє. — І пішов до хати.

Льошка давно змирився з дивним Марусиним уподобанням — старою материною хатою — і навіть знаходив у цьому безліч переваг. Принаймні, коли після важкого дня голова повертався до нової хати напідпитку, а випивати з суто виробничих причин доводилося майже не щодня, жінка не довбала, і Льошка подякував жінчиній упертості: добре, що свого часу Маруся навідріз відмовилася продавати чи дарувати колгоспу стару Орисину хату.

— Краще Юркові буде, — сказала тоді.

Льошка навіть віднайшов таку собі романтику в їхніх з Марусею стосунках. Заскочить серед біла дня до старої хати, Марусю обніме, та його приголубить, нагодує, і він поскаче далі у справах. Хіба не романтика?

Та якось занесло Льошку в справах до районної ветеринарної лікарні. Бач, щеплення худобі зробили, а довідку для звітності не дали, і довелося голові кидати колгоспні справи і власною персоною вибивати ту довідку, бо вже й ветеринара посилав, і заступника, а в районній ветлікарні, бач, ніяк часу для рокитнянців знайти не можуть.

— Льошка?! Ординський?! — Головний лікар районної ветлікарні побачив Льошку і просяяв.

— Сьомка? Григор'єв? — Льошка одразу впізнав студентського товариша.

Сьомка! Григор'єв, чортяка! Разом з даху на п'ятий

1 ... 34 35 36 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Молоко з кров'ю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Молоко з кров'ю"