Читати книгу - "Сивий Капітан"

Він раптом обірвав мову, наче вирішив, що сказав щось зайве.

— Що Капітан? — нетерпляче перепитав Олесь.

— Нічого, нічого, настане час — узнаєш сам, — відмахнувся Валенто. — Ми не про це говорили з тобою. Так от, Педро Дорілья, як я тобі казав, мій старий приятель. Колись ми з ним були на війні, вкривалися в окопах одним рядном. Тоді ми й зійшлися. Це — хороша, чесна людина. Тільки один є в нього недолік. Це те, що він завжди, скільки я його знаю, якось цурався політики й політичних справ, стояв осторонь від них. І не з обережності, а просто, як він пояснював мені, не мав до них смаку… Вважав, що політика — то не його діло, і все. І ніяк я не міг йому втлумачити, що так не годиться.

— Але ж, Валенто, так само ставився до політики, як ти розповідав мені, й Капітан… тобто, Ернан Раміро, — зауважив Олесь і відразу ж спинився. Бо Валенто Клаудо несподівано суворо глянув на нього і відповів якимсь чужим для юнака холодним і застережливим тоном:

— Ти, друже, Капітана не чіпай. Те, що він робить і вирішує, не нам з тобою оцінювати. Бо це — Капітан, а не хтось інший! Це людина, яка створила «Люцифер». Кожне його слово — закон. І ми мусимо беззастережно виконувати його, зрозумій це раз і назавжди.

Здивований Олесь мовчав. Так, він безмірно поважав Сивого Капітана. Спочатку його вражала твердість цієї загадкової мовчазної людини. Потім у юнака почала народжуватися щира й глибока пошана до надзвичайного технічного таланту Капітана. А ще пізніше Олеся остаточно захопила трагічна історія інженера Ернана Раміро, і він усією душею відчув, як його серце сповнюється співчуттям і симпатією до стійкої, незламної людини, що пройшла такий важкий життєвий шлях і не скорилася, не здалася, а знайшла в собі сили для продовження початої колись складної і важкої праці.

Звичайно, Олесь не знав нічого про наміри Сивого Капітана, про мету, досягнення якої об’єднувало творця і командира «Люцифера» з тими людьми (в тому числі і Валенто Клаудо), що складали екіпаж чудесного автомобіля. Та хіба ж могли бути сумніви в тому, що ті наміри й мета були благородними?

Але одна справа — глибоко і щиро поважати й навіть любити Сивого Капітана, і зовсім інша — дивитися на нього, немов на якусь надприродну людину, кожне слово якої є таким непорушним, чи не священним законом, що про нього нічого не можна й говорити, а тільки виконувати. Навпаки, якщо ти поважаєш і любиш людину, то ти просто зобов’язаний щиро говорити їй про те, що, на твою думку, можна було б зробити краще. Це ж звичайне і ясне правило. Ні, тут щось не так, якось воно у Валенто виходить дивно, не по-справжньому. Проте зараз про це говорити не можна було. Що ж, треба відкласти розмову до іншого, слушнішого моменту. Але ми ще поговоримо про все це, Валенто, ось побачиш, поговоримо і, можливо, навіть переконаємо тебе!..

2. ВИКИНУТА НА ВУЛИЦЮ

А Валенто Клаудо, мовби він і забув уже про недоречне з його погляду зауваження Олеся, вів далі своїм звичним, дружнім тоном:

— Отакий, кажу я тобі, був єдиний недолік Педро Дорільї, від якого, скільки мені відомо, він не вилікувався й досі. Ну, це не завадило все ж таки нам з ним бути добрими приятелями. Звісно, тепер ми зустрічаємося рідко, але час від часу бачимося, згадуємо про минуле… і навіть іноді мріємо про майбутнє, он як! Дуже добрий він чолов’яга, з чесною, щирою душею, той Педро Дорілья… Та ти й сам це відразу відчуєш, Олесю. І ото мене повідомили, що йому загрожує небезпека… дуже дивно, тим більше, що, як я вже сказав, політичними справами Педро ніколи не займався. Не розумію, в чому тут річ. Але все одно, треба його попередити і, можливо, допомогти. От ми майже й прийшли…

Вони завернули за ріг вулиці. І раптом голос Валенто обірвався.

— А що ж це робиться? — здивовано вигукнув він.

Обидва вони спинилися, вражені несподіваним видовищем, що відкрилося перед їх очима.

Посеред тротуару, перед старим засмальцьованим від багаторічної кіптяви будинком стояли, наче безпритульні, злиденні хатні речі: невеличка шафа, скриня, маленький стіл, два ліжка, кілька стільців, на яких лежали наспіх заповнені клунки. На одному з стільців сиділа дівчина років вісімнадцяти, схиливши голову на руку. Чорні її кучері розсипалися і впали вниз, закриваючи обличчя. Біля дівчини стояло кілька літніх жінок, які ніби втішали її.

— Та що це значить? Адже це — Марта! — вихопилося в Клаудо.

Швидкими кроками він підійшов до дівчини. Жінки розступилися перед ним. Олесь слідкував за Валенто. Він і зовсім нічого не розумів: якщо це та сама Марта, про яку щойно розповідав йому Клаудо, то чому ж вона сидить тут, на вулиці, на своїх речах?

— Марто! Що сталося? Чому ти сидиш тут? Де батько? — спитав Валенто Клаудо у дівчини, торкаючись своєю великою рукою її тоненького плеча. Дівчина підвела голову і враз зірвалася з місця. Сльози бігли по її обличчю, але це не зменшувало його принадності. Чорні аж до синього кучері ще більше відтіняли ніжну білість личка, на якому під пухнастими, красиво вигнутими бровами горіли великі темно-карі, майже чорні очі. Дівчина кинулася до Валенто Клаудо, обхопила його могутню шию руками, притиснулася до його високих грудей, немов благаючи захисту.

— Ах, дядю Валенто, дядю Валенто! — тужно говорила вона, захлинаючись від ридання. — Коли б ти знав!.. Чому ти не прийшов раніше… може, все сталося б інакше… а тепер я така нещасна, така нещасна…

— Та що трапилося, любонько? — намагався втішити її Валенто, гладячи неслухняні кучері. — Заспокойся, розкажи все як слід. Де батько? Що з ним?

Та якщо досі дівчина хоч і незв’язно, але все ж таки щось говорила, то тепер вона тільки гірко плакала, безсила щось сказати. Вона лише щільніше притискалася до Валенто Клаудо, який розгублено озирався навколо, не знаючи, як втішити Марту. А в неї виривалися тільки окремі слова:

— Батька… батька… забрали… ой, дядю Валенто!.. Нема батька!

Тоді Валенто Клаудо повернув голову до літніх жінок, що оточували їх і з жалем поглядали на дівчину.

— Та скажіть хоч ви кінець кінцем, що тут сталося?

Жінки, немов тільки й чекали цього запитання, враз заговорили, перебиваючи одна одну:

— Її батька арештували жандарми…

— Повезли на машині…

— Він якраз повертався додому з роботи після нічної