Читати книгу - "Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)"

— Обережно! — мимовільно вигукнув він.

— Розбий склянку, — натиснула я.

Розбий склянку, думала я про себе, бо це символічний жест. Спробуй зрозуміти, що я всередині себе порозбивала речі набагато важливіші, ніж якась склянка, і я з того щаслива. Придивися до своєї внутрішньої боротьби й розбий цю склянку.

Адже батьки навчили дбайливості як до скла, так і до тіла. Навчили, що дитяча закоханість — марна, що ми не повинні відвертати людей від духовного покликання, що люди не творять чудес і що ніхто не вирушає в путь, не знаючи, куди йде.

Розбий цю склянку, будь ласка, — і звільни нас обох від усіх цих триклятих упереджень, від цієї манії пояснювати геть усе й робити лише те, що схвалюють інші.

— Розбий цю склянку, — ще раз попрохала я.

Він устромив погляд у мої очі. Потім його рука повільно посунулася по столу й торкнулася склянки. А тоді раптовим рухом він зіштовхнув її на підлогу.

На брязкіт розбитого скла всі обернулись до нас. А він, замість загладити провину якимось вибачливим рухом, усміхнено дивився на мене, і я теж відповідала йому усмішкою.

— Не переймайтеся, — гукнув офіціант, що подавав у залі.

Але він не звернув уваги. Він підвівся, занурив пальці в моє волосся й почав мене цілувати.

Я теж запустила руки йому у волосся, обійняла щосили, вкусила його за губи, відчула у своєму роті його рухливий язик. Це був поцілунок, якого я так довго чекала, — який народився біля річок нашого дитинства, коли ми ще не розуміли, що таке кохання. Поцілунок, який завис у повітрі, коли ми виросли, який у пам’яті про медалик мандрував по світу, який заховався за стосами книжок про державну службу. Поцілунок, який губився стільки разів, і ось тепер був віднайдений. Та хвилина поцілунку містила в собі роки пошуків, розчарувань, нездійснених мрій.

Я прикипіла до нього в поцілунку. Нечисленні відвідувачі, які були в барі, напевно, дивилися та й гадали, що бачать просто поцілунок. Вони не знали, що в тій хвилині поцілунку містився підсумок мого життя, його життя, життя будь-кого, хто чекає, мріє й шукає свого шляху під сонцем.

У тій хвилині поцілунку зосередилися всі миті щастя, яких я зазнала.

ін стягнув з мене одяг і увійшов у мене з силою, з острахом, з бажанням. Мені навіть було трохи боляче, та це не мало жодного значення. Так само, як жодного значення не мала тієї миті й моя насолода. Я гладила руками його голову, чула його стогони й дякувала Богові за те, що коханий нарешті тут, усередині мене, змушуючи мене почуватися так, ніби це вперше.

Ми кохалися цілісіньку ніч — і наше кохання перевивалося сном і снінням. Я відчувала його в собі й обіймала його, аби впевнитися, що все це таки насправді, аби не дозволити йому раптово відійти, — немов мандрівні рицарі, що колись мешкали в старовинному замку, перетвореному на готель. Мовчазні кам’яні мури, здавалося, ведуть оповідь про панн, які залишились чекати, про пролиті сльози, про нескінченні дні при вікні в спогляданні обрію, в шуканні якого-небудь знаку чи проблиску надії.

Але я ніколи не зазнаю такого, пообіцяла собі. Я ніколи його не втрачу. Він завжди буде зі мною, — бо я чула мови Святого Духа, споглядаючи розп’яття за олтарем, і вони сказали мені, що я не вчиняю гріха.

Я буду його супутницею, і ми разом прополемо цей світ, що вже дожидає, аби його сотворили заново. Ми розповідатимемо про Велику Матір, боротимемося поряд із Архангелом Михаїлом, разом зазнаємо мук і піднесень першопрохідців. Це сказали мені мови — і віра в мені воскресла, адже я знала, що вони речуть істину.

оли я прокинулась, його руки лежали в мене на грудях. Уже стояв ясний день, і били церковні дзвони.

Він поцілував мене. Його долоні ще раз пестливо ковзнули по моєму тілу.

— Нам треба їхати, — сказав він. — Сьогодні останній день свят, і автодороги, напевно, запруджені.

— Я не хочу їхати до Сарагоси, — відповіла я. — Хочу їхати туди, куди й ти. Банки незабаром відкриються, я можу зняти з картки гроші й купити собі одежу.

— Ти казала, що грошей у тебе небагато.

— Роблю жест. Я маю безжалісно порвати з минулим. Якщо я повернуся до Сарагоси, то почну думати, що, мовляв, кою дурниці, що скоро іспити, що ми можемо два місяці побути окремо, аж доки я не складу екзамени. А якщо складу, то не захочу покидати Сарагосу. Ні, я не можу повертатися. Треба зруйнувати мости, що єднають мене з жінкою, якою я була дотепер.

— Барселона, — промимрив він.

— Що ти кажеш?

— Та нічого. Їдьмо далі.

— Але ж ти маєш дати лекцію.

— До того ще два дні, — відказав він. Голос його звучав якось дивно. — Поїдемо в інше місце. Не хочу їхати просто до Барселони.

Я підвелась. Не хотілося думати про проблеми; мабуть, він прокинувся, як завжди прокидаються після першої ночі кохання з кимось — із почуттям певної незручності та сорому.

Я підійшла до вікна, трохи відхилила штору й подивилась на вуличку перед нами. На балконах будинків сушилася розвішана одежа. Лунали дзвони.

— У мене ідея, — мовила я тоді. — Їдьмо в одне місце, де ми були ще дітьми. Більше я не поверталась туди.

— Куди це?

— До монастиря П’єдра