Читати книгу - "Таврований"

— Василь Костянтинович, ви, як і раніше, заперечуєте свою участь у шпигунській діяльності, в антирадянській змові, — сказав слідчий.

— Заперечую.

— Ти не зрозумів мене, Вася, — додав Берія. — Ми до тебе намагалися ставитися по-людськи. Але ти нічого не зрозумів.

У приміщення зайшли співробітники з гумовими кийками.

— Попрацюйте з ним, — сказав Берія. — Не соромтеся. Потрудіться, як слід.

Ті стали наносити звичними рухами удари. Все обличчя і голова командувача фронтом вкрилися плямами крові.

— Сталін, чи чуєш ти, як мене катують! — Закричав Блюхер.

— Говори, як ти продав Схід, — в свою чергу прокричав Берія.

В. К. Блюхеру вдалося протриматися два тижні. На третій з нього зробили шматок м'яса, він виконував усі вказівки працівників НКВС. У такому стані у власноручних свідченнях він визнав себе винним у тому, що був учасником антирадянської організації і військової змови. Ці показання є останніми рядками, написаними рукою В. К. Блюхера.

Згідно з актом, складеним судово-медичним експертом Семеновським, смерть маршала настала від закупорки легеневої артерії тромбом, що утворився у венах таза. Але співробітники в'язниці і ув'язнені знали істинну причину кончини Блюхера, у якого в результаті численних побоїв відірвалися не тільки згустки крові, а й цілком і по частинах життєво важливі органи.

— Цього ще не вистачало, — вилаявся Берія, коли дізнався про смерть маршала.

Тут же по телефону доповів Сталіну про його кончину. Той відразу запросив Лаврентія Павловича в Кремль.

— Що там по Блюхеру? — Запитав Йосип Віссаріонович.

— Ми повністю довели його вину в шпигунстві на користь Японії, в участі в антирадянській змові.

— Довели?

Берія дістав свідчення Блюхера. Сталін пробіг документ.

— Все по закону? — Запитав.

— Як годиться.

— Що з ним трапилося?

— Смерть настала від закупорки артерії тромбом.

— Хм… Напевно, перестаралися хлопці?

— Довго не зізнавався у скоєному. Довелося застосувати силу. Без цього у нас не завжди обійдешся.

— Без цього ви не можете?

Берія не соромився. В підрозділи НКВС розіслали узгоджену з генсеком шифрограму, яка дозволяла тортури.

— На жаль. Нетямущим виявився. Ми влаштовували йому очні ставки, підсаджували в камеру своїх людей, щоб наставити на шлях істинний. Нічого не допомогло.

— Він отримав, що шукав. Теж мені, Олександр Македонський.

Берія задоволено посміхнувся:

— Продав Схід. І думав, що це зійде йому з рук.

— Відвезіть труп в Бутирку і спаліть в крематорії.

Вказівку Йосипа Віссаріоновича без зволікань виконали. Понівечене садистами тіло спалили в крематорії, щоб ліквідувати сліди небаченого насильства. І тільки через чотири місяці, в березні 1939 року, судові інстанції засудили мертвого маршала до вищої міри покарання.

Відразу ж заарештували всіх трьох дружин маршала, інших родичів і деяких товаришів по службі. Їх звинуватили в тому, що вони не донесли про злочинні дії Василя Костянтиновича. Всі вони були розстріляні або попали до виправно-трудових таборів і в'язниць.

Сталін рідко втрачав контроль над собою. Показував справжнє ставлення до тої чи іншої людини. До цього його привчив багаторічний досвід роботи в Політбюро, колегіальному органі партії, де колись процвітало безліч думок і висловлювання носили зовсім не наказовий характер. Пропозиції довго ставилися на голосування. Приймалося тільки ті, за які віддавали більшість голосів.

Ця звичка збереглася у Йосипа Віссаріоновича на все життя. І тепер він говорив: «я вважаю», «як знаєте», «дивіться самі». Але достатньо було зробити вождю легкий натяк, як його бажання ставало законом. На Політбюро, пленумах ЦК партії і з'їздах розуміли його з півслова і голосували саме так, як хотів самий наймудріший.

Політбюро, Центральний Комітет і сам вождь до діяльності Єжова на посту наркома наркомату внутрішніх справ ставилися позитивно. Направляли, підтримували його, нагороджували. Це дало можливість ліквідувати багатьох опозиційно налаштованих політиків і керівників. Але незабаром генсек помітив, що нарком карає всіх без розбору. Кого, на погляд Сталіна, можна і не чіпати.

У цей же час з-за кордону сипалися скарги, що в Радянському Союзі йде масове знищення невинних людей. Чашу терпіння вождя переповнило донесення розвідників, де наводилися конкретні дані про знищення командного складу Робітничо-Селянської Червоної Армії. Давався докладний аналіз наслідків, які очікують країну у зв'язку з цим знищенням.

Йосип Віссаріонович викликав Ворошилова.

Климент Єфремович, як завжди підтягнутий, діловий, з'явився на виклик.

— Подивися! — Дав документ з грифом «Цілком таємно».

Ворошилов пробіг текст, але відразу розібратися в ньому не зміг. Сказав:

— Нічого не розумію.

— Нічого? Німці дали нам розгорнуту картину про стан Червоної Армії. А ти нічого не розумієш?!

— Що, власне, сталося?

— Те, що назріває війна, а воювати нікому. Ось що сталося.

— Єжов перебрав.

— А ти де був? Ти думав головою чи задом? — Йосип Віссаріонович майже впритул наблизився до обличчя Ворошилова, заглядаючи йому в очі.

Климент Єфремович розчервонівся. Нарком оборони, Маршал Радянського Союзу, чоловік у роках, із сивиною на скронях, точно школяр, потупив погляд, опустив з ретельно прилизаною чуприною голову.

— Чи ти вважаєш, що я знищив комсклад?

— Ніяк ні, товаришу Сталін.

— Раніше ти говорив інше.

— Вибач, погарячкував. З п'яних очей.

— Що у тверезого на умі, те у п'яного на язиці.

— Коба! Ми знаємо один одного не перший рік.