Читати книгу - "Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна"

— О, Табіті, старша богине, покровителько домашнього затишку сколота і вогню. Благослови Гойтасира, бога світла, взяти під опіку військо сколотів і привести його до перемоги. О, Аресе, великий боже війни! Раніше ти чув мої волання і виконував мої просьби! Почуй і зараз мене! Благослови Скіфа на битву з Персом! Хай Скіф переможе Перса! Хай гострі мечі Скіфа вимокнуть у крові ворога! Одягни, Аресе, золоті обладунки, сідай у золоту колісницю і веди Скіфа на Перса. О, Військовий! Скіф палко обіцяє пролити кров Перса у твою честь.

— Обіцяємо! Обіцяємо! — відгукнувся натовп.

Шаман завів ще гучніше:

— Агов, Аресе! Чи почув наші волання? У знак прихильності до нас, пришли свого вісника! Хай він стане першою жертвою тобі, о, Войовничий!

Натовп зойкнув: на майданчик, де камлав шаман, забіг молодий заєць.

Тварина, що присіла, витріщала оченята на оторопілих бороданів.

— Арес почув сколотів! Арес подав сколотам знак! — вигукували вояки.

Ті вигуки котилися хвилями й добігли до найвіддаленіших рубежів поля, зайнятих скіфськими царствами.

— Безстрашні воїни! Слухайте мій наказ, — обізвався Іданфірс.

Скіфи стихли, стримуючи коней, щоб не хропли.

— У зайця гострим не влучати. Не ранити його і не вбивати. Руками, голими руками його ловіть. Тварина для жертви богу повинна бути цілою і неушкодженою. Я сам зайця підкину. Еніалій,[45] захисник і покровитель сколотів, жадає прийняти красиво першу жертву.

Хтось свиснув — лови почалися. Заєць кружляв на місці, плигаючи то в один, то в інший бік. Вояки, перегнуті в стані, з широко розкинутими руками, переслідували його. Чоловіки штовхали один одного, стукались лобами, свистіли, улюлюкали. Дивина — тваринка вислизала з-під сотні ніг, взутих у м’які без підборів шкіряні черевики. Тоді вже в іншому місці зчинявся шум. Натовп гвалтував, улюлюкав.

Погоня розігріла мисливський азарт вояків такою мірою, що вони на часину забули, куди прибули і задля чого. Донедавна похмурі й зосереджені, зараз щиросердо реготали. Жартували, тішились. Так радіє дитина несподіваній іграшці. Як же він вправно проскакував між їхніми ногами! Як вправно лавірував поміж усіма! А ще кусав, коли смикали його за вуха. Дряпав, коли хапали за лапи. Гуртом підхвалювали рудого: «Ай же мастак! Справжній посланець неба».

Скіфи полюбили зайця, тому не поспішали обірвати йому життя. Однаково не уникне розправи. Ще б пак! Ловити небесного посланця їм випало вперше.

…Початок бою затягувався. Дарій звів до неба очі. Опустив долі й знову звів. Йому здалося, що божественне око регоче у блаватних хвилях. Дарій озирався, прислухався… Щебетали жайворонки, співали цвіркуни, виблискувала коштовностями роса на траві й смарагдових деревцях полину. А так не повинно бути. У день вирішальної битви природа повинна завмерти, мовбито сумувати перед неминучими людськими втратами. У каламутному небі має кружляти вороння і тривожно каркати. Невже боги на боці проклятого Скіфа? Чого він шумить, гвалтує? Здаля видно: верхівці кружляють, піші бігають поміж кінними, ніби грають у квача… І уся ватага шалено галасує.

— Чому шумить, гвалтує противник?

Питання Дарія передавалося від вуха до вуха. Через хвилину проводир військ доповідав головнокомандуючому:

— Противник ловить зайця, святий повелителю.

— Що? Що? Що? Що?

Дарій щокав, як заведений механізм, і не міг зупинитися.

— Присягаюся своїм мечем і знаменами нашого війська, повелителю. І не так ловить, як переслідує тварину. Зловить — і відпустить. І знову ганяється за ним, — ніби виправдовувався проводир.

Темні, мигдалевидні очі царя царів зупинилися. Про себе Псталпс відмітив, що вони біліють, наливаються оловом. Дарій тихо, але з притиском наказав:

— Завертайте війська. Відходимо.

— Звідки сонце зійшло?[46] — мимоволі скрикнув Псталпс.

Дарій похмуро пояснив:

— Скіф демонструє зневагу до мене. Скіф не гідний мене, Перса Дарія, царя Азійського континенту, супротивник.

Псталпс подав знак старшому сурмачеві, щоб зіграв сигнал відступу. Колони розвертались і покидали поле брані, яка не відбулася. За час існування Мідо-Перської імперії жоден ворог у вирішальну годину не вів себе так розкуто і зухвало, як Скіф.

А тим часом скопище вояків вирувало, немовбито на ярмарку. Захоплені ловами, скіфи не помітили на полі майбутнього бою змін. Ось мисливський азарт сягнув апогею — посланця неба спіймав Скіфабр. Ратевода міцно тримав за вуха тваринку, що виверталася і відчайдушно била лапами. Іданфірс, перш ніж взяти зайця, висмикнув із його брови найдовшу шерстинку. Сильно подув на неї.

Гнучкою павутинкою літала шерстинка над збудженими чоловіками. Скіфи свято вірили в те, що в шерстинку вселився дух Ареса. Бог війни наразі витає над їхнім військом, даруючи кожному воїну силу і відвагу. А ще благословляє до бою. Скіфи хапали ротами повітря й сильно дули знизу. Нехай шерстинка довше літає! І лише тоді. коли шерстинка зникла, скіфи дружно наставили вістря наточених списів. Разом прогорлали здравицю:

— Слава Аресу!

М’яко увійшли леза у кошлате тіло. Держаками заструмували червоні річечки. Вояки п’яніли й божеволіли від паху крові. Натхненно ревли:

— З нами Арес! Слава Аресу!

Аж раптом хтось уважний заволав:

— Хлопці, Перс накивав п’ятами.

А тут і вершники закричали:

— Тікає Перс!

— Слава богу Папаю, таки тікає! Злякався! — раділи на возах діди і рукавами витирали з червоних очей сльози.

Дружини, сестри і доньки скіфів, що ниділи на узвишші пагорба, зраділи переміні: підскакували й плескали в долоні. Піші не вірили вершникам. Бігли наперед, щоб переконатися у радісній звістці. Хтось запальний