Читати книгу - "Право на пиво"

— Олексій Гаврилович Перинкин, археолог, до ваших послуг, — старий манірно вклонився.

— Радий познайомитися, Олексію Гавриловичу! У дитинстві я хотів стати археологом, — задумливо вимовив Василь Федорович. — Мріяв ворушити пил століть, розкривати секрети забутих цивілізацій. Вибачте, за недавній інцидент, мої співробітники повелися легковажно, — він указав рукою на крісло, запрошуючи сідати та продовжити розмову. Сам примостився навпроти.

Секретарка, яка нечемно повелась зі старим під час його першого візиту, привітно посміхаючись, принесла каву.

— Мені повідомили, що у вас до мене ділова пропозиція, — начальник терпляче почекав, поки Перинкин випив чашечку кави, і вирішив прискорити перемовини. — Не могли б ви коротенько викласти її суть?

— Якщо коротенько, — Олексій Гаврилович ненадовго задумався підбираючи слова. — Безліч билин і літописів свідчать про існування Змія Горинича. Його резиденція розташовувалася в Сорочинських горах. Дотепер вчені не прийшли до спільної думки, що це були за гори і де вони знаходились. Але! Достеменно відомо, що окупована змієм територія тягнулася рівнинами до самої Пучай-ріки, так у билинах іменується ріка Почайна. Вона текла з Оболоні на Поділ. Одного разу Добриня Микитович вирішив звільнити стольний град Київ від Змія, що розоряв людей та викрадав дівчат-красунь. А можливо, він вирішив звільнити Забаву Путятивну, племінницю князя Володимира Красне Сонечко, яку викрав Змій. Утім, інші літописи стверджують, що богатир просто випив зайвого на князівському бенкеті і вирішив остудити буйну голову в Пучай-річці, — старий археолог перевів подих, зняв окуляри, неквапливо протер скельця, короткозоро прищулився на начальника, який уважно слухав, і продовжив: — Переплив Добриня ріку. А оскільки сили богатирської у Добрині було без міри, то міг доплисти він і вийти хоч біля нинішнього метро, хоч біля сьогоднішньої райадміністрації, але, ймовірніше, зринув богатир там, де зараз перетинаються вулиці Добрининська і Богатирська. Ну не даремно ж їх так назвали? — дідок хитро посміхнувся. — І налетів тут на Добриню Змій Горинич. Вогнем дихає, крилами вітер піднімає. Бився з ним богатир не на життя, а на смерть, убив чудовисько, повитоптував усе зміїне кодло і назавжди звільнив Київ та Оболонь від Змієвого роду. Хоча, інші билини стверджують, що, ніби, уклав Добриня зі змієм договір і відпустив із миром. Крім того, є дані, що не був Змій таким уже й поганим та гидким, а жив мирно, допомагав людям по господарству, навіть у плуг його запрягали й орали землю.

— Усе це красиві казки!

— Билини, — поправив археолог.

— Нехай будуть билини, — погодився Василь Федорович, подумавши, що не бачить особливої різниці. — Але ми так і не дійшли до суті. Що ви хочете мені запропонувати?

— Як, хіба ви дотепер не зрозуміли? — Перинкин щиро здивувався. — Я знаю, де знайти Змія Горинича!

— Невже? Звідкіля у вас такі відомості?

— Під час ремонту Соловецького монастиря був знайдений невідомий досі літопис, замурований у стіні. Мені пощастило працювати з ним. Це зовсім несподівана версія билини про бій Добрині зі Змієм. У ній говориться, що не убив Добриня чудовисько, а загнав у печеру — темну і холодну, де той і заснув. Заснув і спить дотепер.

— Спить? Тисячу років?

— Мені зрозумілий ваш скепсис, Василю Федоровичу, але рептилії наділені здатністю впадати у сплячку при низьких температурах і таким чином зберігатися дуже довгий час. Природний анабіоз.

— Так, — начальник глибоко замислився. Підвівся, пройшовся по кабінету. Закурив. — Так… Ви стверджуєте, що знаєте, де спить цей оболоньський дракон?

— Не дракон, а Змій Горинич.

— Яка різниця?

— Дракон має одну голову. Змій Горинич, згідно з легендами, був триголовим.

— Три голови? Це добре… Наскільки він небезпечний?

— Як і будь-який хижак великого розміру. Дуже великого розміру. Вогнеликий хижак.

— Вогнеликий? Він розумний?

— Я думаю, так.

— Триголовий, вогнеликий, розумний дракон. Це вже не реклама — це набагато більше! Маючи такого дракона можна… — начальник запалив сигарету і замовк, поринувши у роздуми.

— Ви подумаєте над моєю пропозицією? — зважився потривожити його археолог.

— Розкрутити образ триголового ящера, зробити його брендом, — не чуючи відвідувача, озвучив свої думки Василь Федорович. — Новий сорт пива, безалкогольні напої, м’які іграшки, фільми. Кафе-бари з інтер’єрами а-ля Стародавня Русь. Єдиний у світі живий розумний ДРАКОН, і він — наш! Увесь світ приїде на нього подивитися!

— Я вам допоможу. Я вірю в удачу, — Василь Федорович підхопився, простягнув руку Перинкину. — Дам грошей і організую помічників. Одному вам не впоратися.

— І це Змій Горинич? — голос Василя Федоровича застряг у горлі, він закашлявся. Нервово налив собі води, намагаючись заспокоїтися. Випив. З гучним стукотом поставив склянку, відкинувся на спинку крісла і люто втупився у людей, які були перед ним.

Напроти столу, поруч із дідком-археологом стояв парубок дуже невиразної зовнішності. Кремезний, жилавий, кругловидий, зі скуйовдженим бурим волоссям. Начальнику не вдалося розгледітити колір його очей, тому що незнайомець постійно тер їх кулаками. Тільки зуби у хлопця були відмінні: білі, великі, хижо загострені. Він безперервно демонстрував їх, позіхаючи на весь рот, усім своїм виглядом виражаючи нездоланну сонливість.

— Ви просто з глузду з’їхали! Намагаєтеся підсунути мені невідомо кого, заморочивши голову байками!

— Не байками, а билинами, — боязко поправив Олексій Гаврилович.

Сонний незнайомець знову позіхнув.

— Ви витратили безліч грошей! — почав закипати начальник. — Тільки оренда двох екскаваторів протягом місяця обійшлася нам у кругленьку суму! — він перейшов на крик. — Не кажучи вже про те, скільком довелося заплатити, щоб дозволили розкопки в археологічному заповіднику! — у його