Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

class="book">Замполіт полюбляв шахи, захоплювався вирішенням задач і етюдів. Лібуркін і Камінер – тепер немає обох, а до війни їхні імена часто зустрічалися разом. Камінер – надія шахових композиторів, загинув за кілька місяців до того, як Захватаєв після несподіваної зустрічі перевів Іванова зі слідчої роботи на службу до табору. З іншими ворогами народу пішов у небуття Камінер. Хотів замполіт-шахіст порухати дерев’яні фігурки зі ще недавно улюбленим композитором, але ще більше жалкував слідчий-професіонал про загибель Камінера. Його мертвий формуляр, як колода карт у руках спритного гравця: на очах гарненько потасує, дасть підрізати, але роздасть до своєї вигоди. Противник завжди опиниться в програші.

По-різному теревенили в таборі, а він хотів зазирнути в очі шахістові, порозмовляти, відчути душу та почути винувате або правдиво-тужливе тремтіння в голосі, яке про багато що розповість натренованому й досвідченому вуху…

Плинув безупинний час. Змінювалися табори й обличчя, але в голові цвяхом засіла думка: що не вистачало людині? чого пішла проти влади й народу? Її покликання – дарувати людям красу, про яку майбутні покоління, на жаль, не довідаються ніколи…[20]

4

Замполіт, начебто відчувши пронизливо-всевидящий погляд людини із-під скелець пенсне, здригнувся. У першу мить стало лячно. Так було всі роки, коли зустрічався з рентген-поглядом шефа, портрет якого висів десятиліття на стіні. Він здавався майорові апаратом-сейфом, що читає крамольні думки підлеглих та передає їх господарю.

Іванов полегшено зітхнув, підійшовши до книжкової шафи. Там разом із книгами стояли теки з газетними вирізками. Нерозібраний стос паперів зростав. Інколи майор намагався привести в порядок газети, але коли торкався паперу, відчував такий же біль, як і в березневі дні. Свідомість відмовлялася вірити в те, що сталося.

Збігла весна. Настало літо. Кілька разів замполіт брав ніж, але не наважився зробити найважливіші й найцікавіші вирізки. Здавалося, сталеве лезо холодною гостротою пройде по ще живому і хворобливому спогаду. Так і зберігалися газети, складені на столі, до липневого неймовірного дня.

У розпал літа, коли над тайгою майже зранку і до вечора палахкотіло розпечене до білого Ярило, замість грози гримнув такий грім, що тридцять сьомий рік і навіть спогади про березень, які кровоточили, відійшли в небуття. П’яте березня – це неминучість коловороту природи, перед якою не владний ніхто. Навіть сильні світу цього.

Цього дня замполіт проглянув пошту, почитав про війну в Кореї, примірився ножем для паперів до газети, але раз назавжди вирішив не робити березневих вирізок, а зберегти це повністю. Через роки кожний рядок тих днів ставатиме вагомішим і важливішим. «Комсомолка». «Правда». Газети, газети, газети… Погляд Івана Івановича ніби спотикнувся на невеликій замітці, яку в сумні березневі дні прогледів. Виявляється, того ж дня, п’ятого березня, помер і Прокоф’єв. Смерть композитора здалася у чомусь символічною. Подумав, якби не сталося лиха зі Сталіним, можливо, того дня й відвоювали б лікарі у смерті багатьох людей, у яких після повідомлення по радіо не витримало серце. Як і в зека Кволого.

Замітка про смерть Прокоф’єва загубилася поміж сталінських матеріалів, та й у «Правді» – ні слова. «Усе правильно!» – прошепотів замполіт, розуміючи усю непорівнянність втрати для країни й людства; на вагах історії і часу трагічність двох смертей ще більше, ніж співвідношення кількості рядків у газеті про двох видатних особистостей. У літні дні 1953 року майор не сумнівався, що через десять, сто або тисячу років внесок людей в історію розвитку людства вимірюватиметься тими ж мірками і поняттями, як і зараз…

Червоним олівцем замполіт обвів повідомлення про смерть композитора. Тепер замітка відразу впадала в око, як і десятий номер «Огонька» за восьме березня. Перший портрет Вождя у траурному облямуванні особливо виділявся на червоній обкладинці. Другий портрет – на першій сторінці; тут же повідомлення про смерть, затим медичний висновок та інформація про комісію з організації поховання; на чотирьох сторінках «ВЕЛИКА СКОРБОТА НАРОДУ»; далі «ВОЖДЬ ПАРТІЇ І НАРОДУ», «ПРО СТАЛІНА» – вірш Олександра Твардовського; фотографії, репродукції з малюнками, де Ленін і Сталін – вожді Жовтня разом; знімок заключного засідання ХІХ з’їзду партії. На трибуні Сталін, у президії Каганович, Маленков, Берія, Булганін, Хрущов, Ворошилов, Молотов…

Щось заважало зосередитися. Відволікало увагу. Іван Іванович не міг згадати прізвища людини поруч із Молотовим. «…заслухавши і обговоривши доповідь, – замполіт трохи підвів голову. Вслухаючись у дикторський текст, повернув регулятор гучності приймача, – …про злочинні антипартійні й антидержавні дії Лаврентія Павловича Берія…»

Майор здригнувся, протер, ніби вмивався, обличчя долонями, а з приймача лунали й лунали слова, страшні, незрозумілі. Інформаційне повідомлення закінчилося. На деякий час замполіт застиг, уп’явся порожнім поглядом у стіл, а коли відкинувся на спинку стільця, раптом зустрівся з гостро-пронизливим поглядом людини в пенсне.

Іванов мимоволі підскочив, потягнув долоню до скроні. Очі людини блищали за скельцями. Всевидющий погляд, здавалося, проникав у душу, читав найпотаємніші думки. Замполіт труснув головою. Видіння залишилося – щоправда, жива людина стала знову портретом, який багато років висів на цьому місці, але очі продовжували створювати ілюзію правдоподібності життя, справді поблискували.

Повідомлення повторили. Іванов підвівся, підійшов до протилежної стіни, зняв портрет,