Читати книгу - "Сибіріада польська"

Біля одного вогнища якесь замішання, голосне жіноче схлипування.

— Ісусе, Свята Маріє! Люди, люди, я не догляділа тої моєї крихітки... То моя вина, що її не догляділа, моя вина,— лементувала Кулябінська з Підснятинки, коли не добудилася кількамісячної донечки.

Пригноблені нещастям Кулябінських, у похмурому мовчанні вирушили у той останній етап. Згідно з повідомленням конвоїрів мало бути недалеко, а волоклися заплутаним руслом Пойми майже цілий день, форсуючи завіяну непроторованим снігом дорогу.

На одній зі стоянок знов розпука, знов несподівана смерть; у сім’ї Чуляків замерзло немовля, також дівчинка.

Червоне сонце низько сідало над тайгою, мороз під вечір міцнів, коли після тижня від вирушення з Канська доволоклися нарешті до місця заслання. Доволоклися рештою сил, голодні й повідморожувані, везучи з собою замерзлі до кісток два дитячі труни.

— Калючоє!

Афанасій показав на високий берег Пойми, де стояло кілька старих бараків, і несподівано голосно вилаявся, ударивши нагайкою ні в чому не винного, вкритого інеєм коня.

алючоє! «Колюче», «Кільчасте?» Так називався один з багатьох таборів примусової праці «гулагу» — або Головного Управління Таборів НКВС СРСР — розкиданих по неосяжному просторі східносибірської тайги. У цьому відлюдному місці верхньої течії ріки Пойми ніколи не було осілого людського гнізда, не кажучи вже про типове село. Берег ріки, невеликої як на сибірські умови, природна галявина на пагорбі, а навколо дівоча тайга і болотні трясовини, «кочки». До Калючого доїхати можна було лише зимою, бо починаючи від весняних розливів доступу заборонювали непроїзна тайга і болотяні пучини.

Калюче збудували, від першого зрубу, ще у тридцятих роках заслані сюди в’язні. Жили в бараках і працювали при вирубці тайги. Весною, коли зійшли льоди, сплавлювали дерево Поймою, спочатку до більшої ріки Бірюси, а Бірюсою аж до могутнього Єнісею. Незадовго перед привозом до Калючого засланців з Польщі радянських каторжників погнали далі, вглиб тайги.

Табір у Калючому складався з бараків, збудованих із соснових кругляків, ущільнених мохом. Такий барак мав кількадесят метрів довжини, з десять ширини, одні вхідні двері біля гребеня і кілька невеликих віконець під низьким склепінням, без накату. Вздовж стін бараку з ледве обтесаних балок тягнулися однорідні, збиті з необструганих соснових дощок, нари. На середині, між нарами, стояли довгі столи з лавами. У кожному бараку дві чавунні грубки, які називали «буржуйками». Був окремий барак — їдальня і барак — кімната хворих. Окрім цього підручні склади, столярня, пекарня і навіть кузня. Над берегом ріки збудовано пральню і баню. А зовсім на узбіччі, скритий за високою огорожею з дранки, будинок лагерного «начальства», де виконував службові обов’язки і мешкав комендант з охороною. Там також було приміщення для тимчасового арешту, як його тут називали: «каталажка».

Точної табірної зони, «зони», в Калючому не було. Не було тут високих плотів, колючого дроту ані сторожових башточок. Пліт, що огороджував Калюче, з воротами з двох сторін табору, був типовим плотом із соснових жердин, якими всі сибірські села відгороджуються від тайги, щоб худоба не тікала або щоб лісові звірі вночі по селі не волочилися; зимою зголоднілі вовки, а влітку — не менш ненажерливі й ласі не лише на пасіки — ведмеді. Не огороджували, не стерегли Калючого, бо в’язень на вдалу втечу майже не мав шансів. Зимою виснажений голодом і працею понад сили, нужденно одягнений, без зброї і харчів — замерз би в тайзі на смерть. Влітку втеча мала дещо більше шансів, бо було тепло, тайга годувала втікачів, але й так блукали, тонули в болотах, вмирали замучені хмарами комарів і сибірської мушки. А якщо щастя втікачеві навіть винятково сприяло і йому вдалося дістатися до людського селища, завдяки всюди наявних шпигів і продажних «ловців голів» потрапляв знов у тенета НКВС.

Комендантом Калючого був комісар Іван Іванович Савін, досвідчений офіцер НКВС. Його помічником і заступником назначено якогось Барабанова. Під їх командуванням було кільканадцять солдатів. Обов’язки бригадирів, завскладами, функціональних спеціалістів виконували цивільні працівники ліспромгоспу або колишні в’язні, примусово залишені у постійному сибірському селищі.

Поляки з канського транспорту, люди з Червоного Яру, були першими «спєцпєрєсєлєнцамі», які добралися до Калючого. Можливо тому комендант Савін, який до цього часу з поляками не мав справи, не лише був зацікавлений ними, але наказав своїм помічникам чекати на них з теплою їжею, а в бараках напалити у грубках. Люди, які попередню ніч провели на снігу й сорокаградусному морозі, після входу до огрітого бараку, напівпритомні, падали з ніг і більшість з них, незважаючи на дошкульний голод, не мали сил, щоб змусити себе знов вийти на мороз, до їдальні. Ті, хто на це зважився, одержали по мисці гарячого круп’яного супу й шматку хліба. І «кіп’ятку сколько угодно».

Тільки Кулябінські і Чуляк цю ніч мали безсонну, бо одержавши в комендатурі знаряддя і кілька дощок, збивали труночки для своїх померлих донечок, щоб їх завтра похоронити.

Вранці у барак увійшов комендант Савін зі своїми помічниками. Царював тут ранковий розгардіяш, шум, ніхто не мав свого постійного місця, дехто ще спав.

Комендант став у середині барака і чекав, аж люди затихнуть. Савін був високим мужчиною близько сорока, з широким, м’ясистим обличчям. Одягнений в чорний баранячий кожух, з кобурою