Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Риб’ячі діти 📚 - Українською

Читати книгу - "Риб’ячі діти"

385
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Риб’ячі діти" автора Євген Вікторович Положій. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 70
Перейти на сторінку:
задоволення від трави і свого пухнастого хвоста. Білий собака недовірливо повів довгою мордою, витягнув шию і ретельно обнюхав руде пласкоморде створіння. Малий, задерши волохату морду, заскавчав – спочатку розпачливо, а потім радісно – і шалено заскакав навкруг Білявки. Та гавкнула у відповідь – коротко, різко, наче попереджаючи і щось пропонуючи – і так самого легко, як тільки-но бігла, рушила з місця далі вздовж вулиці, прискорюючись, а за нею, не звертаючи жодної уваги на крики хазяйки, покотився, наче клубок шерстяних ниток для шкарпеток або светра, Боні/Чарлі.

– Чарлі! Чарлі! До мене! – несамовито гукала розгублена дівчина.

Білявка зупинилася перед парканом, з-під якого нетерпляче стирчали в очікуванні обіду три собачі морди, і не вагаючись, пролізла під дошки. Боні не довелося навіть пригинатись, він просто увійшов за своєю подругою в рятівну схованку, як рука в рукавичку.

Всі намагання Вікторії і Сірого якось проникнути всередину старої садиби, за високий паркан, де жили пси, виявилися марними. Сторож, не зважаючи на давнє знайомство з дівчиною та благі наміри, ні за що не погоджувався впускати їх усередину. «Це приватний будинок, зрозумійте, приватна територія. З вулиці робіть, що хочете: годуйте собак, пишіть на парканах, мені байдуже. Але всередину мені пускати заборонено, навіть міліцію. Навіщо мені неприємності? Якщо собаки ваші, то вони повернуться, а якщо не ваші, значить, що я вам можу порадити?»

Ввечері Сірий подзвонив дівчині і запитав, чи не знайшовся Чарлі. Почувши сльози і розпач, він щиро поспівчував, після чого нарешті задав те саме запитання, яке не встиг промовити вранці: «Скажи, а ти віруюча людина? Тобто я хочу зрозуміти для себе: оттой батьківський постулат – «Не можна ображати тих, хто слабший за тебе» – якось кореспондується з християнськими цінностями?» На його здивування, Вікторія відповіла буквально наступне: «Ні, та й, наскільки мені відомо, серед тих, хто доглядає за собаками, сильно віруючих людей, таких, щоб регулярно відвідували церкву, немає, хіба що одна жіночка ходить до якихось протестантів…»

Сірий вийшов на кухню і поставив на плиту чайник. Він думав; і те, про що він думав, бентежило його і не давало спокою. Він намагався зрозуміти, яким чином п’ятдесят або шістдесят людей могли спокійно стояти на зупинці й спостерігати, як мучиться пес, якого щойно збила машина, можливо, навіть у них на очах. Чому? Кожен із цих людей прекрасно усвідомлював, що загибель покаліченої тварини за таких обставин – лише справа часу, але жоден із них не підійшов, не взяв пса за лапу і не відтягнув на тротуар, щоб врятувати життя, там і справи-то на півхвилини. Ніхто! Але чому? Там же стояли робітники після зміни, прості роботяги, можливо, якісь невеликі начальники, теж неабиякі там пихаті пани, напевне, на Пасху та на Різдво половина з них ходить до церкви, напевне, половина з них – хрещені, в усіх точно – охрещені діти й онуки, але жоден із цих людей не виявив ані крихти співчуття до живої безпомічної істоти, яка фактично помирала в трьох метрах від них. Чому? Він намагався зрозуміти, і, як завжди буває в подібних випадках, Сірий зрештою прийшов до необхідності запитати у себе, як би він сам вчинив, коли б опинився на тій зупинці, але за умови, що це сталося до сьогоднішньої зустрічі з Вікторією. Сірий почав розшукувати в пам’яті схожі випадки у власному житті, але аналогів не знаходив, зате в ході пошуків зауважив цікаву закономірність – його пам’ять яскраво і з радістю видавала позитивні спогади, натомість, негативну інформацію доводилося вишкрібати з усіх темних куточків мозку з неймовірними зусиллями, наче відкорковувати пробку з пляшки вина викруткою. І тут він згадав про Тамару Василівну, похилого вже віку бухгалтера з будівництва, з якою пропрацював три чи чотири роки, веселу і говірливу жіночку, просту, легку в спілкуванні, вона полюбляла побазікати про всіх, ніколи не відмовляла в якихось службових послугах чи дрібницях, завжди могла позичити десятку-другу до получки, словом, гарна людина. Аж якось раптом вона перестала ходити на роботу, ніхто не знав, що сталося, потім сказали – інсульт, реанімація; пару тижнів у комі – до начальника приходив її чоловік, здається, ветеран війни, сивий такий, з паличкою, просив грошей на ліки – і все, похорон. Похорон, на який він не пішов. Як дізнався наступного понеділка, не він один – майже всі з тих, кому не виповнилося тридцять, проігнорували похід на цвинтар. Бригадир, дядько Павло, суворий правильний мужик із обличчям, наче висіченим вітром, колись з десяток років працював бригадиром артілі на видобутку золота десь в Якутії, тож жодних сентиментів до життя не мав і завжди говорив мало і прямо, зранку, в тісній напівтемній, зате теплій битовці, запалюючи цигарку, нічого особисто нікому не сказав, не дорікнув жодним словом, тільки подивився на них, дивуючись, наче перший раз бачив, і сплюнув собі під ноги, а може, то просто тютюн попав на язика хто знає. Сірий тоді зрозумів, що щось не так, щось він вчинив неправильно, і почав згадувати, про що він тоді думав напередодні: ні про що таке особливе – вагався, йти чи ні, й вирішив, що ні, не піде, бо, в принципі, не любить ходити на похорон, особливо по суботах, у такі прекрасні сонячні дні, не любить, ні. І зараз він зрозумів, що за весь час – це лише його перший спогад про Тамару Василівну, хоча, якщо сказати по правді, вона до нього ставилася, як рідна мати, і він мав до неї теплі почуття. Як же так могло статися, що він проігнорував її похорон?! Йому стало соромно, і наче пожежа прокотилася по обличчю. Сірий мало що розумів, правда; його думки скакали і стрибали, наче малий Чарлі на траві за своїм хвостом, та й голос у цих спогадів був такий же, як гавкання волохатого чудовиська – противний. «Все це трапилося наче не зі мною, ось у чому заковика, – вихоплював клаптики здогадок Сірий, – навіть зараз я сприймаю історію з Тамарою Василівною наче збоку, наче сторонній, наче не несу за неї ніякої відповідальності. Так і люди на зупинці – вони сприймали події з псом не особисто, це начебто їх не стосувалося, і через п’ять хвилин, як тільки приїхав тролейбус, вони забули про все, викреслили з пам’яті неприємний

1 ... 34 35 36 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Риб’ячі діти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Риб’ячі діти"