Читати книгу - "Куркуль"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Убили, — пробуркотів Нестор, завмер, але потім ще швидше побіг до мисливської схованки.
Коли він добіг туди, чоловіки стояли біля входу й нерішуче тупотіли.
— Шо робити? Як нам тепер вижити? Куди йти?
Вони перелякано гомоніли, сперечалися. Дехто вже казав, що треба повернутися в село. Один пропонував призначити парламентарів. Ще один гарчав та матюкав усе одразу. Але ніхто доладно не знав, як же тепер діяти.
— Хлопці, треба заспокоїтись, — спробував упорядкувати спільноту Нестор.
— Яке там заспокоїтись? Ти постріли чув? Гриця порішили й нас можуть! — зарепетував той, що матюкався.
— Так, так. Треба розміркувати… — спробував ще раз Нестор.
— Сука! Навіщо я тільки вляпався сюди! Сука! Сука! — ще дужче лаявся чолов’яга.
— Так, так. Скільки нас — вісім? Добре — ідемо по чотири в халабуди, а потім побалакаємо, — запропонував Нестор.
Чоловіки загуділи, загомоніли, але менше з тим розійшлися по халабудах. Треба було зібрати дрова для пічки, відшукати запаси. Після — набрати снігу й розтопити на воду. Тоді — зосередитися й поміркувати, що ж врешті робити.
Минула година. Нестор сидів на лаві. Вогонь весело тріщав у пічці, чоловіки розсілися поблизу. Закипів чайник, вони розлили воду в залізні кухлі, кинули по дрібці чабрецю та м’яти. Приміщення наповнив трав’яний аромат. Раптом стало якось по-домашньому затишно.
— От же ж падла. Як у хаті своїй сиджу, тільки жінки не вистача, помацати за цицьки, — пробуркотів лайливець.
— Хе-хе, — відгукнувся інший. — А самогонки пляшку, такої доброї, шо аж очі на лоба лізуть, як вип’єш…
— Жінка та самогонка, от що треба для щастя, — оскалився співбесідник.
— А ще краще по дві! — розвинув думку другий.
— Ага, чула б ці розмови моя жінка, надягла б горня на голову або взагалі б на місці вбила, — захекав любитель лайки.
Але тут при слові «вбила» всі замовкли, напруга повернулася, думки полізли чорні.
— Це радянська влада нас довела, — випалив один із товариства.
— Нема більше в мене нічого. Усе забрали. Хоч піти повіситися, — застогнав другий.
— Годі, годі. Ми ще їм покажемо, — продовжилася бесіда.
— Треба їм сказати, щоб залишили нас у спокої, — утрутився Нестор.
— Але як? Як, — загомоніли голоси.
— Сказати, щоб відмінили цю колективізацію. А ми будемо працювати. Нам що, аби хліб був та сонечко вставало кожен день, — сказав Нестор.
— Правильно-правильно, — чоловіки хитали головами.
Тут роздався хрускіт і гучний стук. Нестор ухопився за сокиру, а інші відскочили від дверей. Вони боялися. Страх — то найнеконтрольованіше в людині. Він як дикий звір — подекуди гаркне, проявить себе. І селяни боялися. Більша частина з них — неосвічені, народжені в цьому селі й приречені в цьому селі померти. Окіл життя в їхньому випадку був надзвичайно малий. Стук повторився, буквально за мить двері відчинились і на порозі постав Федот.
— Степановичу, чорт ти кучерявий! Ходиш тут, ми мало не всралися, — з якоюсь дитячою радістю оголосив лайливий.
— Он як. Зустріли б сусіда залпами, — усміхнувся Федот.
— Заходь, заходь. Шо там у селі? — одразу спитав його Нестор.
— Ну, шо. Гриця розстріляли. Жінки кажуть, що він вийшов із будинку та почав балакати, мовляв, те й се. Вони почали його бити, вибіг другий. Здається, це Дмитро-Блоха був. Він спершу захищався, але де там — обох до стінки і стратили. Потім почали нишпорити по хатах, шукати бунтівників. Зле, хлопці, зле, — доповів Шевченко.
Тут він підвів руку й поставив мішок на стіл — звідти потягнуло салом, в’яленим м’ясом і ледь помітним ароматом тютюну. Вони ще довго бесідували, сперечалися та намагалися домовитись, що робити. Один кричав — треба всім здатися, усіх не розстріляють. Другий — що треба тікати в сусідні села. Третій — стукав тесаком із широким лезом по столу й погрожував усім червоноармійцям перерізати горлянки. Але все ж більша частина схилялась до того, аби повернутися в село.
— Там жінки, діти. Ну шо, на очах у дітей шо вони нам зроблять? — питав молодий білявий чолов’яга. Звали його Гаврило. Він дійсно був чимось схожий на архангела — прозорі очі, чиста шкіра. І не скажеш, що колгоспник.
— Зробимо так. Хтось піде, збере жінок та малих, а тоді й ми підтягнемося. І що, ці червоні будуть стріляти по родинах? — наводив він аргументи.
— Після, після, — махав головою Нестор.
— Чого це «після»? Ти он голову вбив і тепер усіх підбиваєш на бунт! — обурився Гаврило.
— Ти ще молодий, як той цуцик, щоб мені вказувати. Тебе шо той голова, пестив та гладив? Я бачив, як він знущався над Ганкою, жінкою твоєю, — пішов у наступ Нестор.
— Ах ти, козел! Старий йолоп! Ти на дружину мою намовляєш? — підвівся молодий і спробував дотягнутися до Нестора.
— А ну заспокоїлись усі! Гавриле, сядь! Сядь, я сказав. Тут і так справи кепські, а ви битися зібралися. Несторе, пішли вийдемо, охолонь, — сказав Шевченко й витяг сусіда з-за столу.
Вони потопали до виходу, вибралися з хати. Нестор закурив. У руках у нього
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Куркуль», після закриття браузера.