Читати книгу - "Імітація"

Вони з Ларисою випили ще по пляшці пива. Друга пішла краще. Лариса більше не говорить про свою ранню смерть. Все буде добре, принаймні, на даному етапі. Тільки треба добре виспатися вночі. Я сподіваюсь, ти полізеш нагору, Сашику? I don’t like neither top oruppositions!..[28]

Комбінатське раніше за Гірниче. Лариса з Чеканчуком устали запізно і тому не встигли поснідати. Фарбована білявка з Гірничого розклала на весь дорожній столик сніданок для Джека з Алабами. Вона годує його з рук шинкою і камамбером, ретельно протираючи серветкою його губи після кожного з’їденого шматочка, а він безпорадно крутить скляними очима.

Лариса й Чеканчук збирають речі й виходять у тамбур. І раптом Лариса повертається до купе, робить знак дівчині з Гірничого, щоб вона на хвилину вийшла.

— Хочеш хорошого шефа в Києві? Твій Джек, здається, ще не замовляв весільну трійку.

— Він ще замовить. Я не знаю...

— А я знаю. Ось, подумай і дзвони, — Лариса простягає їй свою візитівку і йде в тамбур до Чеканчука, Дає йому свою дорожню сумку і бере з його рук великий целофановий пакет із вінком. Віст оплатив вінок. Його сплетено із соснових гілок, темно-малинових гвоздик і білих гербер — квітів, які довго не в’януть, а коли висихають, набувають особливо скорботного вигляду.

Закінчилися поля з териконами, почалися поселення. Потяг сповільнює хід, ледь-ледь повзе, зітхає, шкварчить і проклинає долю, але все-таки рухається, як баба з торбами на базар. Нарешті зупинка. Провідниця відчиняє двері, витирає бильця брудним шматтям — невідомо, чи протирає вона їх, чи ще більше бруднить. Зі стогоном піднімає металеву пластину при вході, випускає пасажирів до сходів на мокрий перон. Приїхали. На рожевому портику вокзалу викладено рік побудови — 1908. Ще за царя тут була вузлова станція, де вантажили й розвантажували... Так, спочатку поснідати. А потім пошукати місце загибелі Мар’яни Хрипович.

Дорожній буфет огидно смердить. Але десь неодмінно має бути охайний ресторанчик. Вони тепер є всюди, в будь-якому закутку — зазвичай абсолютно порожні, тьмяні з білими пластиковими меблями, де бармен з кримінальною пикою протирає до блиску келихи, і де за недоступні пересічним українським мандрівникам 5-6 гривень з носа пристойно нагодують і дадуть чек, який Джері Біст потім оплатить. Такий ресторанчик знайшовся й на вузловій станції Комбінатне. Він має претензійну назву «Сен-Піт» — звичайно, все найкраще в Україні завжди «іноземне». Тут Ларису й Чеканчука обслуговують на оптимально високому рівні. Офіціант приносить гарячі бутерброди і прозорі кухлі з окропом, де плаває пакетик чаю «Lipton» — ви ж не п’єте розчинної кави, а натуральної в нас, на жаль, нема. А коли, поснідавши, вони виходять, офіціант наздоганяє їх: «Женщино! Ви забули перчатки!»

Дуже дякую! Скільки пар рукавичок забуто по кафе й крамницях! А це, між іншим, подарунок Мар’яни! Мій заповітний колір: темно-вишневий. Купила в Duty free[29] у Франкфурті, де робила пересадку з Канади. А щоб Мар’яна не задирала носа, ніби тільки вона здатна робити дорогі подарунки, я їй теж подарувала фірмові шкіряні рукавички! Її заповітного кольору marine[30]. І вона їх берегла, я вже два сезони бачила їх у неї, хоча вона завжди підкреслювала, що річ ніколи не матиме для неї ірраціональної цінності подарунка, якщо не влаштовує її своїми якостями... А між іншим, Сашику, серед Мар’яниних речей не було рукавичок?

— Серед тих, що мені повертали? Ні, не було! Ми ще раз переглядали ті речі у неї вдома у день похорону — пам’ятаєш? Але, можливо, вони були серед тих пошкоджених речей, які були на ній?.. Може, вона поклала їх у кишені.

— Може. А може, й ні... А може, вона їх загубила — вона теж мала таку звичку. Та що вже про рукавички, як мова про життя...

У першого ж дядька в дорожній уніформі запитали, де та платформа, з якої впала на рейки жінка з Києва. Ми її колеги, хочемо встановити вінок на місці загибелі. Дядько відповідає, що він не знає, проте точно знає Наумов. Взагалі тут гинуть мало не щодня, бо потяги сунуть, як звірі, а люди зазвичай п’яні. Якби всім ставити вінки, то всю вузлову станцію завішали б вінками. А де Наумов? Спитайте у Валі — ось вона.

Валя не знає, де Наумов, проте добре знає, де загинула немісцева жінка. Ось пройдете тим мостом, крайня платформа, рейки тільки з одного боку. З тої платформи вже не один впав.

— Те саме мені сказали у дорожній міліції, коли я її забирав, — каже Чеканчук Ларисі. Вони піднімаються на віадук і довго дивляться згори на мокрі рейки, товарні вагони і маневрові поїзди. Здається, нам сюди. Ось вона, крайня платформа. Досить широка За спиною — ріденький гайок. Край весь оббитий, асфальт у деяких місцях обвалився. І справді можна впасти. Особливо, якщо підштовхнуть. По платформі — кілька похилих ліхтарів, обклеєних обідраними об’явами: