Читати книгу - "Імітація"

Електричка до Дружбонародівки їде о 21.15. А Мар’яна загинула десь за годину до того. Чому ж вона чекала на потяг так рано? Хтось дезорієнтував її. Гаразд, про це пізніше. А поки що треба дістатися до Новожахова. В тому славному місті нема залізниці. Але туди має ходити автобус.

Автостанція відразу біля залізниці. Крім автобуса, який треба брати штурмом, до Новожахова ходять так звані комерційні маршрутні таксі по три гривні, які довго стоять півпорожні. Лариса і Чеканчук залізли в мікроавтобус, чекають відправлення, обговорюють свої подальші плани. Повернутися від Козових треба буде сьогодні ввечері. І їхати до Кубова. На завтра на вечір у них квиток на зворотну дорогу. Біст не знає, що ми плануємо змотатися до Дружбонародівки. За його розрахунками, ми ночуємо в Козових або в Школі мистецтв. Але ж ми будемо з картинами Любоньки. Як же ми попремося до Дружбонародівки, навіть якщо й Кубов зустріне? Якось буде. Тяжко, але впораємось. Пошук істини вимагає жертв. Добре, якщо не людських.

— Поїхали, — гукнув водій мікроавтобуса. Але, перш ніж їхати, він перевірив у пасажирів квиточки за три гривні і вигнав хлопчика 11-12 років, що прилаштувався їхати зайцем. Той хлопчик сидів попереду Лариси й Чеканчука і міг чути все, про що вони говорили. Але навряд, щоб непосвячені щось второпали з їхньої розмови.

Будинок Козових стоїть біля траси на околиці Новожахова. Чеканчук упізнає садибку з виламаним парканом, яку йому показали минулого разу, і просить водія пригальмувати при в’їзді до міста. Вони зійшли, а маршрутка поїхала далі.

— Ось їхній будинок. Батько навмисне виламав паркан і кущі перед вікном, щоб дівчинка бачила поле.

Лариса зупинилась і довго дивилась на сіре безкрає поле, яке так хотілось бачити хворій дівчинці. Якщо довго дивитись, не відводячи очей, неодмінно щось побачиш. Я б теж годинами дивилась за обрій, якби був час.

Вони постукали, і немолода несподівано синьоока жінка відчинила їм.

— Проходьте, дуже просимо! Люба вас побачила у вікно. А батько пішов вас зустрічати до автобуса!

— То, може, я побіжу, скажу що ми тут? — запропонував Чеканчук.

— Не варто! Побачить, що вас нема, і вернеться. Проходьте до зали. Любо, це до тебе. Ми вже знаємо, що будуть люди, звідки покійна Мар’яна Миколаївна.

— А як Люба себе почуває?

— Краще. Добре, що не віддали до лікарні. Пили ті таблетки, що привезла Мар’яна Миколаївна. Проходьте, дуже просимо!

Із маленьких сіней увійшли до великої кімнати, спочатку задуманої як вітальня, себто зала, а тепер вона править за майстерню. Дівчина з довгим прямим волоссям сидить у кріслі на колесах перед вікном. Вона обернулася до них з гримасою огиди й здивування — хвора міміка викривлює її обличчя, не дозволяє тримати губи по-іншому.

— Сідайте, відпочивайте з дороги, а я побіжу до обіду, — каже мати.

Лариса і Чеканчук, привітавшись з дівчинкою, розглядають Любині картини. Вони без рам стоять біля стіни одна за одною, деякі розставлені на серванті, на старому приймачі, на туалетному столику. Люба говорить нерозбірливо, ковтаючи літери, кусаючи себе за губи:

— Ті не треба! Вони ще не готові — показує вона на полотна біля стіни в неї за спиною, — а ті — можна.

Більшість неготових картин являють собою барвисте яскраве тло. Палає вогнище. Або літнє сонце сідає в негусті кучеряві хмари. Або виверження якогось чудернацького вулкана. Але це напівфабрикати. А ось уже готові вироби. Теж вогнисте тло. А на нім чорним намальовано танок химерних постатей. Або викручене безлисте дерево. Або в’язку хмизу, яка, одначе, не горить.

— Я хочу малювати те, що не згоряє, — каже Люба.

— Те, що не горить у вогні?

Люба радісно киває головою, бо її зрозуміли. На зворотному боці готових картин приколоті папірці, де рукою мами написані назви: «Танок дерев». «Стара жебрачка в спеку». «Блискавка на хресті». Добре. Дуже добре. Але досить одноманітно. Ніби робила кілька копій на замовлення. Але справді подібних копій справжній творець не робить. Тому є розбіжності. Але в усій вогняній колекції відчувається: на замовлення. Мабуть, Мар’янина школа. Вона добре знала, на що дивляться на євровиставках. І що там продається. Добре знала, заради чого варто, як вона не раз казала, порпатись у лайні.

А от окремо від вогняного циклу картина «Мука жінки». Вона вражає не тільки відмінністю від решти, а й сама по собі. Гола жінка зі скривленим лицем і гарним, проте також покрученим тілом. Спину вигнуто настільки, що голова тієї істоти знаходиться десь біля попереку. Тло невиразно-сіре, нерозроблене, непрописане, але, можливо, так і треба. Тло не має значення, увага прикута до тої викрученої наготи.

— Це я для себе, — каже дівчина, і вони розуміють, що, мабуть, нещасну хвору дитину мучать жахіття дозрівання. А ось картина «Мама»: зовсім стара жінка (Любина мама ще не така) з яскраво-синіми очима, перев’язана картатою хусткою і чомусь в оксамитовій сукні, — оксамит виписано з такою гіперреалістичною ретельністю, що його хочеться торкнути рукою.

— Я й сама не знаю, як воно в мене так вийшло.