Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

Ганна вже переконалася, що зрушити з місця Малахова неможливо.

— Але зрозумій, якщо винахід вдасться… — спробувала ще раз переконати його.

— Я чув це вже двадцять разів, — відрізав Малахов. — Обридло. Народна мудрість каже — краще синиця в руках, ніж журавель у небі, краще півмільйона в касі заводу зараз, ніж п’ятсот мільярдів через п’ятдесят років, краще заново виведений десятиквартирний дім у заводському виселку, ніж п’ятсот тисяч карбованців, викинутих на вітер. Ти і тут можеш мені щось заперечити?

— Ні, нічого, — тихо відповіла Ганна.

Їй стало невимовно гірко і тоскно. От так, за кілька хвилин взнала вона про людину більше, ніж за довгі роки спільного життя. Все приховане, може, тільки те, про що вона здогадувалась чи тільки припускала, зараз стало здаватися цілком ясним, і від того серце охопила нудьга, якийсь темний, ніби осінній, непроглядний морок.

Малахов зразу ж помітив цю зміну настрою, стривожився, але великої ваги тому не надав.

Ганна підвелася з крісла, пройшлася, думаючи про своє. Морок на серці ще погустішав, і в сутіні його не можна було знайти жодної зірочки, жодного просвітку. Вона вже не шукала слів, щоб переконати чоловіка. Тепер їй треба було розібратися у власних почуттях, у нових враженнях і у тому, що відкрилось їй зараз. Але так просто у цій зливі почуттів не розберешся. Тут все треба проаналізувати, ствердити правду і геть відмести випадкові враження. І, мабуть, робити це треба не тут, у прокуратурі, а дома, в тривожному безсонні ночей добираючись до істини.

— Поїхали додому? — несподівано запитала Ганна. — Любочка вже, мабуть, чекає і їсти хочеться…

Цей прозаїчний, цілком буденний поворот розмови зразу все поставив на свої місця. Отже, неприємну, навіть принизливу розмову вже закінчено. Малахов полегшено зітхнув, але відповісти не встиг. За дверима почувся неголосний стук.

— Прошу! — гукнув прокурор.

На порозі виросла постать високого, масивного чоловіка з перев’язаною білими бинтами головою. Зразу впізнати його було неможливо, але тільки-но він вимовив перше слово, Ганна миттю вгадала його і аж похолола від несподіванки і жаху. Хотілося втекти, якомога далі втекти, але як це зробити? І навіщо так затягнулась ця непотрібна розмова з Малаховим? Непотрібна? Ні, вона була не тільки потрібною, а конче необхідною і рано чи пізно відбулася б У глибині свідомості вона готувалася вже довгі роки, то що ж дивного, коли слова ці були сказані саме тепер?

— Пробачте, — низьким баритоном промовив чоловік, — ваша секретарка десь вийшла, і я наважився постукати.

Малахов уважно глянув на нього, пригадуючи. Ніяких спогадів цей образ не викликав, і прокурор ввічливо, але досить байдуже запросив:

— Прошу сідати. Ви до мене в справі?

— Так, у справі вибуху на хімічному заводі.

— Дуже цікаво. Це саме вас там поранено?

— Ну, раною таке називати — багато честі. Пусте діло, подряпало…

— Може, вам важко говорити? Може, води?

— Ви даремно турбуєтеся, я себе почуваю дуже добре, — відповів гість, своїм відкритим оком дивлячись тільки на Малахова. — Я саме той єдиний потерпілий під час вибуху і мені необхідно з вами поговорити для ясності справи.

— Але ви могли покликати мене до себе, — привітно сказав Малахов. — Вам, мабуть, важко ходити. Оскільки мені відомо, рана зовсім не схожа на подряпину. Та коли ви вже тут, я буду радий з вами поговорити. Пробачте, як вас звати?

— Мене звуть Сергій Петрович… — він виговорив і своє прізвище, але прозвучало воно так невиразно, що Малахов не розчув, а перепитувати йому здалося незручним; адже простіше глянути в справу.

— Може, я заважатиму вашій розмові? — запитала Ганна.

— О ні, в нашій розмові не буде нічого секретного.

— І, може, навіть навпаки, тобі корисно буде її послухати, — додав Малахов.

Ганна нічого не відповіла, відійшла і сіла біля вікна, в куточку, саме там, де в кабінеті найбільше згустилася сутінь раннього осіннього вечора.

— Так, — вів далі гість, — в нашій розмові запевне не буде нічого секретного. А прийшов я до вас, товаришу Малахов, бо давно знаю і вірю вам, може, не менше, як самому собі.

— Давно знаєте? — перепитав Малахов. — Я не пригадую, коли ми з вами зустрічались. Може, ви нагадаєте?

— Ні, не нагадаю. Ми з вами не зустрічались, але я знаю добре вашу чесність і принциповість, і саме тому прийшов.

Початок розмови сподобався прокуророві надзвичайно. В глибині душі навіть ворухнулася думка, чи не допоможе йому цей дивний інженер переконати Ганну.

— Мої особисті якості не мають ніякого значення. Я вас уважно слухаю.

— Так… — почав інженер, видно, не знаходячи потрібних слів і дуже хвилюючись. — Я вже сказав вам про свою службу на нашому заводі… Чудесний завод!

— Я вже це чув і ваше захоплення заводом цілком поділяю, — Малахов немовби старався підштовхнути гостя, допомогти йому відшукати потрібні слова.