Читати книгу - "Випробування вогнем"

— Ви мене чуєте? Говорити можете?

Старий знову повільно моргнув.

Поруч із Томасом опустився навколішки Ньют і, намагаючись перекричати ревіння вітру, промовив:

— Старий — це золота жила, якщо вдасться розговорити його, щоб розповів про місто. З вигляду він безпечний і мусить знати, чого нам очікувати.

— Ага, — зітхнув Томас, — тільки він, здається, нас навіть не чує. Яке вже там розмовляти!

— Не здавайся, — вимовив з-за спини Мінхо. — Призначаю тебе нашим посланцем, Томасе. Розговори чувака, нехай розповість усе, що знає.

Чомусь захотілося пожартувати у відповідь, однак Томасові нічого смішного не спало на думку. Якщо колись він і був жартівником, то почуття гумору пропало разом із пам’яттю.

— О’кей, — тільки й мовив він.

Перебравшись ближче до голови старого, він нахилився і зазирнув у порожні очі.

— Сер! Нам дуже потрібна ваша допомога!

Звісно, не варто було кричати, бо старий міг не так зрозуміти Томаса, але вибору не залишалося. Вітер щомиті дужчав.

— Скажіть, а чи безпечно в місті? Ми можемо віднести вас туди, якщо ви не маєте сили. Сер? Сер!

Досі втуплені в небо очі тепер поволі сфокусувалися на хлопцеві. Неквапом, наче чорна рідина, що розтікається по склу, в погляді проявилася усвідомленість. Старий розтулив губи і тихо кашлянув.

Томас пожвавився.

— Мене звати Томас, це мої друзі. Вже кілька днів ми бредемо пустелею, і нам потрібна їжа, вода. Що ви…

Він замовк, помітивши, як неспокійно метається погляд старого.

— Все добре, ми вас не скривдимо, — поквапився запевнити його Томас. — Ми… ми не погані. Ми були б дуже вдячні, якби…

Ліва рука старого раптом випірнула з-під покривала і з нелюдською силою схопила Томаса за зап’ястя. Скрикнувши, Томас інстинктивно відсахнувся. Залізна хватка старого не давала й трохи поворушити рукою.

— Гей! — скрикнув Томас. — Відпустіть!

Чоловік похитав головою, а в очах його було більше страху, ніж погрози. Так і не ослабивши хватки, він знову розтулив губи і прошепотів щось геть нерозбірливе.

Припинивши опиратися, Томас нахилився і, припавши вухом до самих вуст незнайомця, прокричав:

— Що ви сказали?

Старий знову заговорив сухим, зловісним, рипучим голосом. Томас розібрав слова: «буря», «жах» і «лихі люди». Не надто це надихало.

— Ще раз! — попросив Томас, не підводячи голови.

Тепер він розібрав майже все, не вловивши всього кілька слів:

— Насувається буря… жах… несе… тримайтеся подалі… лихі люди.

Старий різко сів і широко розплющив білі очі.

— Буря! Буря! Буря! — повторював і повторював він одне-єдине слово; з нижньої губи звисала тягуча слина, гойдаючись, наче маятник гіпнотизера.

Нарешті старий відпустив Томаса, і той, гепнувшись на дупу, відповз назад. За цей час вітер устиг набрати ураганної сили, готовий обрушити на голови глейдерів жах, достоту як казав незнайомець. Світ потонув у гарчанні бурі — здавалося, зараз-от повидирає волосся та зірве одяг. Майже всі глейдери погубили накидки: з лопотінням, підхоплені потужним вітром, простирадла летіли геть над землею, немов армія привидів. Припаси теж порозкидувало вітром.

Томас заледве спромігся звестися на ноги: вітер так і гонобив збити його з ніг. Хлопець ступив кілька кроків, всякчас змушений відхилятися назад, наче лягаючи на невидимі долоні.

Поруч Мінхо розмахував руками, відчайдушно намагаючись привернути увагу глейдерів. Майже всі помітили ватажка і підійшли до нього, разом з ними і Томас, який нарешті поборов паніку. Це просто буря. Це значно краще за гріверів або психів з ножами. Або за мотузки з повішениками.

Вітер підхопив і поніс геть простирадла незнайомця, і старий скарлючився на землі калачиком, підтягнувши до грудей кістляві ноги та примруживши очі. Мимохідь Томас подумав, що треба віднести його в якесь укриття, віддячивши за спробу попередити про бурю. Хоча чуття підказало, що старий кусатиметься, брикатиметься і дряпатиметься, але не дасть себе торкнутися.

Нарешті глейдери зібралися. Мінхо вказав на місто. До найближчої будівлі бігти залишалося приблизно з півгодини, якщо не скидати темпу. При тому, з якою силою віяв вітер, як клубочилися хмари, набуваючи насичено-фіолетового, майже чорного відтінку, як носило в повітрі пил і сміття, сховатися в будівлі здавалося єдиним розумним рішенням.

Мінхо побіг. Глейдери потягнулася за ним, і Томас дочекався останнього з них, щоб замкнути колону, як і велів Мінхо. Нарешті й він потрусив за товаришами, радіючи, що бодай не доводиться бігти проти вітру. І тільки зараз у пам’яті спливли слова старого, від яких Томаса кинуло в піт, що дуже швидко висох, залишаючи шкіру сухою і солоною.

«Тримайтеся подалі. Лихі люди».

Що ближче було місто, то важче було його розгледіти. Курява в повітрі висіла, як брунатний туман, і відчувалася з кожним подихом. Піщинки набивалися в очі, і ті постійно сльозилися, тож доводилося витирати з вій слиз. Будівля, куди прямували глейдери, за пеленою піску вивищувалася над хлопцями зловісною тінню, яка росла, наче казковий велет.