Читати книгу - "Поки Бог спить"

— СИНКУ!!! ЛЕВЧИКУ!!! ВЕРНУВСЯ!!! — раптом почув молодий воїн жіночий крик. Він підвів голову і побачив на ґанку немолоду жінку в жалобному вбранні. Наче пташка полетіла вона до Данька і лише за крок від нього застигла кам'яним ідолом.

Це була бояриня Миловида. Данько відразу ж упізнав її, хоча вона з часу їхньої останньої зустрічі дуже змінилася. Глибокі зморшки прорізали її чоло. Лице, колись рум'яне та повновиде, тепер посіріло. Сама вона стала тендітна, наче підліток. А очі, великі карі очі, не вицвіли на сонці, не виплакані темними ночами, благально дивилися на незнайомця, пильно вглядалися у обличчя хлопця, шукаючи знайомі риси. Данько не витримав того погляду й опустив голову.

— Доброго здоров'я, боярине Миловида. Це я, Данько. Я супроводжував вашого сина Левка в поході…

Миловида похитнулася, затулила рота своєю маленькою всохлою рукою і тихо заплакала. Хлопець підхопив її під руку, щоб вона не впала.

— Мамо! Що з вами?! — на ґанку з'явилась молода жінка, у якій Данько одразу ж упізнав Світловиду. Вона майже не змінилася, була по-дівочому струнка й приваблива. Молода господиня підбігла до свекрухи й обняла її. Миловида втерла сльози.

— …А я побачила у вікно молодого мужа у дорожньому вбранні і що собака наш до нього лащиться — так у мене серце і впало. Думала, Левко повернувся… — пожалілась вона невістці. Данько почувався ніяково і тупцював на місці.

— Я тут привіз вам речі пана Левка, — показав він на велику торбу у своїх руках.

— Ой, та чого ж ми тут стоїмо, — сплеснула руками Вишатичиха. — Зайдемо у дім, як і належить, поговоримо. — Вовче! — звернулася вона до літнього чоловіка, що невідомо звідки з'явився, — візьми коня вельмишановного гостя, відведи у стайню і нагодуй!

Усі разом вони зайшли у світлицю, і там Данько почав розпаковувати торбу.

— Ось ікони візантійські, у самому Царгороді куплені. Після похорону… залишалися ще гроші, а пан Левко казав, що хоче купити ікони для нашої церкви. Повертаючись додому, я там-таки, у Царгороді, в самій Святій Софії замовив панахиду за спомин його душі. Ось сорочка його закривавлена… Перед похороном ми його у нову одягли, а цю я вирішив не викидати… — Миловида тремтячими руками взяла сорочку, притисла її до грудей і мовчки пустила сльозу. Світловида прикусила губу.

— А це господареві вашому, — Данько дістав із торбини і розчохлив арбалет, — знатному мисливцю від мене подарунок — самостріл заморський, дорогий. А де ж сам господар?

— Тут я, — почув Данько скрипучий голос. Хлопець підвів голову і побачив у дверях старого Вишатича.

Той сильно подався після їхньої останньої зустрічі. Ноги вже його добре не тримали, і він спирався на ключку.

— Подарунки, значить, привіз. Який добрий! — боярин Іван підшкандибав ближче. — Ти б краще сина нашого привіз живим!

— Не в моїй волі це було, боярине! — Данько скорботно опустив голову.

— Не в твої волі, кажеш?! — розпалився ще більше Іван Вишатич. Стара Вишатичиха хотіла його зупинити, та він відмахнувся від неї, наче від докучливої мухи. — Мабуть, ус…ся, коли кровушку побачив, втік, полишив господаря! А ще залізяки на себе почепив! Думаєш, я свою кольчугу не впізнав?! Скурвій син! Холоп! — пан

Іван замахнувся на молодого воїна ключкою, та Данько перехопив його руку біля зап'ястя і міцно стис.

— А ви мене не ганіть! — скипів гнівом Данько. — Це кольчуга, яку я в поході здобув. І я в ній не до дівок ходив, а кров проливав! Спитайте кого схочете, хто в тім поході був. І звання лицарське від графа Едесського не зате отримав, що ус…ся, як ви кажете. І вбивцю Левка знайшов і ось цією рукою покарав! А що ви самі зробили, щоб Діда мого уберегти? Він для вас медок лазив добувати, а його убивць навіть не шукали!

Данько відпустив панську руку, і старий Вишатич безсило сів на лавку. На хвилину запала важка мовчанка. Нарешті Вишатич голосно засопів, кахикнув і стиха сказав:

— Вибач, воїне… Як дізнався, що Левко помер, сам не свій…

— Бог простить, і я разом із ним, — схилив голову Данько. Мужчини потисли руки на знак примирення.

— Стара, та чого ж ти стоїш! Стели скатертину, став усе на стіл!

За мить поставили стіл, а на нього різні наїдки. Принесли і меду боярського.

Сіли, неквапом пригубили мед, завели розмову. Данько розказав про похід, про битви, у яких брав участь, про поєдинок із храмовником. Час від часу він ловив на собі захоплені погляди молодої боярині, які та крадькома кидала на нього.

І від тих поглядів гаряча хвиля пробігала по всьому його тілу.

— А де челядь ваша? — нарешті, коли про все було перебалакано, обережно запитав Данько. Старий Вишатич дещо роздратовано замахав руками.

— І не питай! Розбіглися. Всієї двірні: ключниця Янка та конюх Вовк.

— Чого ж вони розбіглися?

— Заворогував я з княжим тіуном Ратком. Раніше він для мене був би ніхто — так, комашка. Та як дізнався про смерть Левка, одразу ж почав підлещуватися до мене — продай та продай вотчину. І гривні срібні у нього були, і золото, і куни. Та я йому відмовив. А як одружив він дочку свою Ярину зі Славутою, гриднем молодого князя, то зовсім опаскудився і почав уже вимагати, щоб я продав свої села, інакше силою забере. А зять у нього лихий, і друзяки у нього такі самі. Почали парубків моїх бити, двох собак уночі хтось отруїв, Діда твого знайшли зарубаного. Ось і почали хлопи тікати. А як я їх ловитиму? Мені й на коня сісти важко! Князь молодий мені не хоче в цьому допомагати. Послав по інших своїх селах гукнути хлопців — так ні посланця, ні допомоги. Сидимо у хаті, мов сичі. Страшно із