Читати книгу - "Поки Бог спить"

Надворі люто забрехали собаки. Стара Вишатичиха виглянула у вікно і перелякано зойкнула.

— Ой лишенько! — сплеснула руками. — Наврочив старий!

На подвір'ї шестеро чи семеро чоловіків вимахували нагайками, відганяючи собак. Старий Вишатич схопився за ключку і скоріш почимчикував на двір. Пси, побачивши господаря, зовсім оскаженіли.

— Віджени собак, старий! Поговорити треба! — загорлав один із незваних гостей, у якому Данько одразу ж упізнав тіуна Ратка, якому не раз носив відкупного від громади Даждьбожих онуків. Той не змінився: середнього зросту, але доволі кремезний, із круглою головою та довгою, без жодної сивої волосини бородою.

Поряд із ним стояв невисокий, але широкоплечий муж, який люто махав нагайкою і лаявся на всі заставки. Своєю статурою він більше скидався на не дуже добре обтесану кам'яну брилу. Нагайку він тримав у лівій руці, і тому Данько одразу ж угадав у ньому Славуту. Один молодий пес необережно наблизився до нього, і в ту ж мить у повітря полетіла скривавлена шерсть, а дебелий волохатий вовкодав по-щенячому заскавучав і кинувся геть.

«От недолюд! — відзначив про себе Данько. — Свідомо приніс нагайку із залізними гачками, щоб познущатися із собак, а разом і господаря настрахати. Не коня ж він цією нагайкою б'є! І за воротами не стали чекати, а одразу ж поперли на рожен. Ну що ж, вільному воля…»

— Прибери псів! — гаркнув ще один добрий молодець за спиною Ратка.

Данько встиг розгледіти і його: високого худорлявого молодика, рисами обличчя схожого на тіуна. «Твердислав, — упізнав і цього прибульця молодий воїн, — син Ратка. Усі зібралися. Ось і добре». І поки Вишатичиха металась по світлиці: «Ой лишенько, вони його вб'ють!», а Світловида у розпачі заломила руки і дивилася на подвір'я, Данько поправив кольчугу, приторочив меч до пояса, надів шолом і спокійнісінько почав заряджати самостріл. Його впевнені і, на перший погляд, неквапливі рухи вселили в жінок упевненість, що все буде добре. Вони дивилися на нього з надією, а він їм зробив знак, щоб вони мовчали.

А тим часом на подвір'ї події шли своїм ходом. Старий Вишатич погукав собак, і ті відійшли на кілька кроків, шкірячи зуби і готові наступної миті кинутися на непроханих гостей. Лютий причаївся біля ніг господаря і грізно гарчав.

— Чого ви прийшли, як таті?! Ідіть собі геть! — кричав Вишатич і войовниче вимахував ключкою.

— Ми давно вже тобі казали, діду, щоб ти зібрав свої лахи і йшов в інші села! А ти все своє. І ось ми прийшли тобі допомогти! — вигукнув Славута і ляснув нагайкою. Пси знову загавкали, але до гостей близько не підходили.

— Ідіть геть! Я тут господар! — усе ще тряс ключкою Вишатич.

— Не дурій, діду! Повзи звідси, поки можеш! — вихопився з гурту незваних шибайголів один парубок. Вигляд у нього був дурнуватий і неохайний. Певно, він грав роль скомороха у цій зграї. — А баб своїх можеш нам залишити! Вони тобі ні до чого, а ми їх — хухх! — І блазень показав, що вони з ними зроблять. Прибульці недобре засміялися. Вишатич посинів від злості, та вже не мав сил що їм сказати.

— Заткніть свою пельку, дурносміхи! — почули раптом чийсь владний голос прибульці. На ґанку з'явився воїн у бойових обладунках, при мечі і з якоюсь чудернацькою штукою у руках, спрямованою у їхній бік.

— Ти хто єси будеш? — похмуро запитав Ратко.

— Не тикай, я з тобою свиней не пас! Я єсмь лицар графа Едесського, що у Святій Землі, на ймення Даніель де Шато де Шевальє. Затям це собі!

— Далеченько ВИ, лицарю, забралися від Святої Землі. І дуже добре щось ВИ по-нашому балакаєте! — Ратко зробив наголос на «ВИ». Данько бачив, що прибульці дещо розгублені, і вирішив розвинути свій успіх.

— Балакаю, як умію, а якщо ТИ тугий на вухо, то це твоя справа. Ані руш! — крикнув хлопець, коли хтось зробив крок уперед. — У мене в руках німецька штука, «самостріл» називається! Може прохромити одразу ж трьох чи чотирьох! Так що стійте спокійно і слухайте мене! Зараз ви кидаєте ваші нагайки, а ти, Славуто, ще й меч, і повільно-повільно задкуєте до воріт. — Данько вже зійшов із ґанку і стояв кроків за п'ятнадцять від прибульців. — А вибравшись за ворота, чкурнете геть, і не потикайтесь сюди більше! Усе зрозуміло?! — Молодий воїн узяв на приціл Ратка.

Тіун гарячково розмірковував. Так, їх семеро проти одного — Вишатича можна не рахувати. Однак зброя у них кепська — ножі та нагайки, лише у Славути меч. Якщо кинутися гуртом, то цей заморський лицар, обличчя якого видалось тіунові знайомим, встигне вистрелити і може не схибити. Навряд чи схибить. А цілив він Раткові прямо в груди.

Припустімо, що й схибить або влучить у когось іншого. Та він в обладунках і при мечі. Якщо він добре ним володіє, а скидається на те, то вбити його буде важко. А ще ці злющі пси! Зараз вони жмуть хвости, та, почуявши кров, озвіріють, порвуть когось. А хто разом із ним, на кого можна беззаперечно покластися? Тільки син та зять. Як не крути, нічого не виходить!

— Ми тут за наказом князя нашого Олега! — пустив Ратко останній козир.

— Ніякого такого наказу князя Олега я не знаю! За три дні я сам буду в нього, там і побалакаємо! А тепер кидайте нагайки й зброю та вимітайтесь звідси! Я двічі не повторюватиму!

Славута переглянувся із Ратком, поглядом указуючи на свій меч. Тіун заперечно мотнув головою.

— Я довго чекатиму?!

— На, подавись! — Славута скривився й пожбурив нагайку на землю.

Інші наслідували його приклад.

— І меч!

Приймак повільно зняв пояс і також пожбурив його під ноги.

— А тепер повільно задкуйте до хвіртки! Повільно, я сказав! Бо пси