Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

— Повернемося до наших баранів, громадянине Шефер, — сказав Коваль. — Не пригадали, де були вночі на шістнадцяте липня?

Запала пауза.

— У вашої сестри був ніж, яким Андор Іллеш колов свиней?

— Певно, що був.

— Нікому не подарувала його, не продала, коли Іллеш пішов від неї?

Шефер знизав плечима:

— Мені, у всякому разі, нічого не дарувала.

Знову запала пауза. Коваль і м'ясник дивилися один на одного. І кожен думав своє.

— Хочете що-небудь додати по справі вбивства Каталін Іллеш та її дочок?

— Ні.

— Ну, що ж, — погодився Коваль. — Тоді на сьогодні все. Раджу до наступної зустрічі пригадати, де були тієї ночі. Щоб обійтися без очних ставок. А зараз ви вільні… Лейтенанте, — звернувся до інспектора Габора, — проведіть громадянина Шефера.

Уже на порозі кімнати м'ясник обернувся і спитав:

— Коли все скінчиться, перстень віддадуть мені?

— Віддадуть тому, кому він належатиме, — відповів Коваль. — А поки що побуде у нас. Як речовий доказ.

Коли двері за Шефером і лейтенантом зачинилися, підполковник знову витяг перстень.

Гарний витвір якогось східного майстра таїв у собі таємницю. Вся поведінка Шефера свідчила, що ця таємниця йому відома. Але скільки треба попрацювати, щоб старий м'ясник схотів поділитися нею! Втім, може виявитися, що все це не має ніякого відношення до вбивства на Староминаївській. А час іде, неспійманий звір у людській подобі ходить по землі, і він… Коваль, мусить його знешкодити якомога швидше.

Розглядаючи перстень, милуючись тремтливим синюватим вогнем, що випромінював сапфір, підполковник помітив на широкій дужці слід від припаю. «Доведеться дати його на експертизу, — вирішив він. — Цікаво все ж, що це за штука!»

Поки в кабінеті Романюка збиралася оперативно-слідча група, підполковник Коваль з цікавістю розглядав барвисті путівники по Закарпаттю. Життя людей глибоким корінням зв'язане з рідною землею, з місцевим побутом, традиціями, звичаями. Закарпаття, століттями відірване від своєї праматері, природно, мало багато своєрідного. Без знання місцевих особливостей годі було розібратися у примхах тутешнього життя.

Невеличке містечко, в яке він приїхав, весь час повертало йому призабуті враження воєнних років. У перший день навіть розгубився — таким знайомим, схожим на трансільванські міста і села, що визволяв наприкінці війни, воно здалося.

Це враження навіювали не тільки гостроверхі готичні будиночки з червоними черепичними дахами і розцяцькованими фасадами, вузенькі бруковані вулиці, не тільки металеві решітки для велосипедів біля крамниць, кафе і кіно, а найбільше — навколишні гори, гори, які побачив юнаком, долаючи з автоматом у руках їхню смертельну високість. Тоді, сорок четвертого року, сержант стрілецького полку Дмитро Коваль вперше перейшов Карпати. У невеличкому румунському містечку Меркуря-Чукулуй закінчив війну і, повернувшись додому, тільки у снах згадував далекий і чужий світ.

Тепер він удруге опинився за Карпатами, спустився до центра Європи, позначеного стовпцем біля Рахова, і ходив по таких стародавніх вулицях, як колись у Меркуря-Чукулуй, серед людей, що зчаста розмовляли румунською або угорською мовами.

Але світ навколо вже не здавався чужим, незрозумілим — це була його рідна земля з новим укладом життя. Від старого залишилися тільки будівлі, тіснява вулиць, королівські замки на пагорбах, музейні реліквії і спогади старожилів.

Вулиці і замки, що збереглися, стояли тут іще з часів середньовіччя, були пам'ятками не лише тяжкого минулого, а й славної історії народу.

Думаючи про це, підполковник розумів, що специфічні труднощі, про які розповідали Романюк і Вегер, — залишки старого у психології місцевих жителів, які колись вели тут жорстоку боротьбу за існування, — поступово зникатимуть.

Найбільш зворушувало Коваля те, що, незважаючи на дев'ятсотлітню окупацію, — коли слов'янські землі за Карпатами переходили з рук в руки всяких загарбників, — люди не втратили рідної мови. І він кожну вільну хвилину використовував, щоб ближче познайомитися з ними.

Кабінет Романюка потроху заповнювався.

Уже прийшов Вегер, цей ніби вайлуватий чоловік, у якому Коваль за професійною звичкою відразу вгадав доброчесного селянина. Бравий Романюк, який подобався підполковникові міліцейською заповзятістю, зараз супроводжував слідчого з обласної прокуратури Тура, всім своїм виглядом демонструючи готовність до негайної дії. Районний прокурор Стрілець поїхав у Ужгород, але двоє інспекторів, Козак і Габор, які зайшли услід за начальством, доповнювали оперативно-слідчу групу настільки, що можна було розпочинати нараду. Коваль ковзнув поглядом повз майора Бублейникова — його він знав як облупленого.

— Почнемо, Дмитре Івановичу? — сказав Тур, сідаючи, як звичайно, за стіл Романюка. — Що міліцією уже зроблено і що будемо робити далі? Доповість Вегер?

Начальник карного розшуку був лаконічним:

— По першій версії: убивство з метою пограбування. Проведено ряд заходів. Перевірено базари-товчки, де торгують ношеними речами. Наслідків поки що ніяких. Групи наших працівників і дружинників відвідують громадські місця з метою виявлення підозрілих людей. Перевірено також готелі, будинки приїжджих. Працівники автоінспекції розмовляли з таксистами і власниками приватних машин…

Вегер замовк і потягнувся за графином. Романюк підсунув капітану склянку і налив води.

— А куди зникли Кравців і Самсонов? — спитав Тур. Начальник розшуку поставив порожню склянку на стіл і витер губи.

— Уже встановлено, Іване Панасовичу. Виїхали в напрямі Тюмені.

— М-да, — пробурчав Тур. — Якось воно незугарно виходить у вас. Живе цей Самсонов без певних занять, і, либонь, не місяць, не два, а міліція, поки грім не вдарить, не перехреститься. — Слідчий гостро глянув на Романюка.

— Вони недавно у нашому місті. Спочатку з'явився Кравців, пішов одразу на роботу,