Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Покоління джинс. Втекти з СРСР 📚 - Українською

Читати книгу - "Покоління джинс. Втекти з СРСР"

388
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Покоління джинс. Втекти з СРСР" автора Дато Турашвілі. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 38
Перейти на сторінку:
слухаю.

— Це я тебе слухаю.

— Мені нема чого вам казати.

— Але, мабуть, маєш прохання.

— Що ви маєте на увазі?

— Твоїх синів, звичайно.

— Я не можу нічого просити щодо моїх синів.

— Чому, в тебе немає надії на наше милосердя?

— Я не маю права просити у вас життя лише своїх дітей, інші винні не більше, ніж мої сини.

— Тобто ти просиш мене змінити вирок для усіх?

— Якщо ви викликали мене для цього, то так. Я не можу просити порятунку лише для свого сина, це не виправдає мене перед батьками інших, які не знають вас особисто і не потраплять сюди для порятунку власних дітей, як я…

— У них інша ситуація.

— Зараз ми всі в одній ситуації.

— Але для обох синів такого вироку ще не виносили, ті втратять одну дитину, ти ж — обох, якщо не пробачать…

— Хто має пробачити?

— Москва.

– Є шанс?

— Ми робимо все, що від нас залежить, але дуже часто вони приймають рішення, нічого у нас не питаючи. Якби вирішував я, ти ж знаєш…

— Знаю, — сказав пан Важа, незважаючи на те що насправді не знав, що зробив би цей чоловік, якби вирішив змінити вирок, і певний час вони обидва мовчали. Пан Важа не сказав правди Шеварднадзе тому, що ще існувала надія врятувати синів, і мовчання порушив знову секретар ЦК:

— Шанс зміни вироку для всіх дуже малий, та я все ж зможу врятувати тобі одного сина. Стільки років знаємо один одного, і до цього ти ніколи нічого в мене не просив.

— Я й цього не просив.

— Тому я й хочу врятувати одного з братів, я вже розмовляв із Москвою з цього приводу…

— Як?

— Вирок, мабуть, замінять тому, хто більше на це заслуговує…

Пан Важа підвівся на ноги й хотів щось сказати, але несподівано пересохло в горлі, і він так нічого і не сказав. Шеварднадзе подумав, що гість хоче подякувати секретарю ЦК, і жестом зазначив — мовляв, не варто. Пан Важа знов марно спробував щось сказати і повільно рушив до дверей. Коли він відчинив двері, секретар ЦК підвівся, близько підійшов до пана Важі і майже пошепки, по-свійськи спитав:

— То кого б ти вибрав?

Пан Важа зрозумів, що прямо зараз, ось тут він міг померти, якщо Шеварднадзе скаже йому ще що-небудь, і він гримнув дверима. Гримнув і пішов.

Причина створення цієї легенди зрозуміла, однак конкретний її автор лишається невідомим.


Після винесення вироку Тіну, вже як засудженого в’язня, мали перевести до жіночої колонії, решту — до колоній для засуджених до смерті, у підземелля найстарішої в’язниці Ортачали. До того лишалася рівно одна ніч у в’язниці КДБ, коли чернець попросив того охоронця, якому подарував Євангеліє від Іоанна, виконати останнє бажання:

— Від завтра ти мене більше не побачиш, мене переведуть.

— Знаю.

— До засуджених до страти.

— Знаю.

— Очікувати розстрілу.

— Знаю.

— Вони ж кожного останнє бажання виконують?

— Скажіть мені, я спробую.

— Ти знаєш, у якій сидить Гега?

— Так.

— А Тіна?

— Камеру тієї дівчини теж знаю.

— Можеш показати їм одне одного?

— Цієї ночі?

— Це остання ніч, вони більше ніколи не побачаться. Це і є моє останнє прохання.

— Жіночий поверх — не моя територія, та й без ключів мені це не вдасться.

— Кохання відчиняє усі двері…

— Коли ми поговоримо про ту книгу, отче?

— Після того, як ти відчиниш перші двері кохання. Вони тут, поверхом вище…

— Ще багато таких дверей мене чекає?

— Багато, але деякі ти відчиниш із легкістю.

— Перші двері все ж завжди найважчі, так, отче?

— Скільки вже хочу спитати тебе про те, як ти сюди потрапив працювати, і все забуваю. Все дивуюсь і забуваю…

— Про це я вам, отче, розкажу, коли повернусь. Охоронець поглянув на годинник, посміхнувся до ченця і спокійно, дуже спокійно, сказав йому:

— Тоді я прямо зараз і піду, здається, чудовий час.

— Час завжди однаковий, — сказав чернець більше до себе й перехрестив охоронника, який вже рушив.

Той знову глянув на годинник на руці під світлом ліхтаря, що висів у коридорі й пішов швидше. Швидко пройшов коридор і повернув праворуч, піднявся сходами, гучно поклав на стіл перед своїм безпосереднім керівником, який задрімав, Євангеліє від Іоанна.

— Це що? — спитав начальник й поглянув на обкладинку.

— Це книжка.

— Бачу, що книжка.

— Забрав у в’язня.

– Їм що, хлопче, молитва допоможе? Дід мій дияконом був, і нічого, все стояв у церкві та молився, зараз лежить на подвір’ї тієї церкви на краю села… Став би хоча б тим, ким я, а то у місті всього двічі був.

— Начальнику, мені потрібен ключ від загальної, в’язня треба завести, у нього розлад шлунку, з ним все ясно — до ранку працювати не зможе.

— Що за в’язень?

— Прізвища не пам’ятаю, сидить за справу з консервами.

— Твій в’язень?

— Так, мій.

— То чим ви його таким нагодували?

— Його ж консервами.

Начальник щиро засміявся і витягнув ключі з шухляди стола.

— Хай швидко там, вже ніч, ти ж знаєш, що за правилами не можна.

— Але якщо з ним щось станеться, звинуватять нас, і буде ще гірше.

1 ... 34 35 36 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покоління джинс. Втекти з СРСР», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Покоління джинс. Втекти з СРСР"