Читати книгу - "Зоряний вуйко"

— Я хочу пива, — сказав вуйко.

Стюардеса принесла пива. Ми з Грицем посміхаючись дивилися, як він, майже не відриваючись, вижлуктав два літри темного напою.

— Хлопці, — сказав вуйко, витерши вуса. — Так що це, виходить, мене вкрали, так?

— Так, — підтвердив Гриць.

— Ну треба ж! — сказав вуйко. — Хлопці, а знаєте, як заморився! За вами молодими бігати… Я трошки посплю, можна?

Ми перезирнулися. А вуйко наш солодко позіхнув, потім натиснув на кнопку, відкинувся в кріслі зручніше і захропів.

В Українській Галактичній Службі не люблять сала.

Вважається, що ми не повинні мати слабкостей. Адже працівникам Служби доводиться працювати в різних країнах, на різних планетах та під різноманітними легендами, а любов до сала може виказати агента в найважливіший момент. Існує навіть спеціальна програма для відучування агентів від шкідливих звичок, але я ще не зустрічав жодного, на кого вона подіяла б.

А я сало люблю. Особливо якщо смалець із часником намастити на житній хліб, присолити та запити пивом. Чесно кажучи, це і є найвищим досягненням цивілізації, вищим за зорельоти, бластери та програвачі лазерних дисків. Чому я так кажу? А тому, що хліб зі смальцем уже тисячі років не виходить з моди, і при цьому зовсім не міняється. Чого не скажеш про перелічені вище винаходи. Виходить, що сало є по-справжньому досконалим, чи не так?

Крім того, сьогодні вихідний. Я не на службі, а тому сміливо намащую житню скоринку грубим шаром смальцю і замріяно дивлюся навпроти.

Бо навпроти сидить Соломинка. Це я її так назвав. Мама з татом записали Соломією, а коли хочеш лагідно звернутися, як воно буде? От і вигадав — Соломинка. Дуже затишно, як на мене. Та й вона не заперечує. Задля об’єктивності треба сказати, що на соломинку вона не дуже схожа — фігурка міцненька така, там, де треба, навіть кругленька. Але мені Бог дав трошки здоров’я, так що поруч усі жінки виглядають тендітними. Це по-перше. Моя Соломинка має зовсім не біле, а темне волосся та карі очі… Але погляд лагідний, а сама ніжна. Це по-друге. І взагалі, прилипло до неї ім’я Соломинка і все — що тут обговорювати.

Отож, ми сидимо в барі та відпочиваємо. Я цмулю пиво, закушуючи хлібом зі смальцем, вона їсть галушки і запиває їх вином. Теж непогано. Вона в Києві у справах, проїздом. Ми познайомилися два дні тому (господи, невже минуло лише два дні?), проте за дуже романтичних обставин. Уявіть собі темну вулицю, вечір, самотню дівочу постать, і раптом назустріч двоє лобуряк. Дівчина в розпачі. Двоє нахабніють. І тут з провулка з’являюся я — розкішний та шляхетний.

Далі все згідно плану. Тому що в таких справах не можна сподіватися на випадок. Та й взагалі, УГС, тобто Українська Галактична Служба, не оперує такими термінами, як «випадок», а чи то «щастя». Будь-яка справа має бути спланованою заздалегідь. Отож ми з Ляхом все і спланували. Для переконливості запросили із собою центаврянина Мустафу. Хто не звик до центаврян, може по-справжньому злякатися: уявіть собі — двометрова споруда синього кольору і три велетенських ока, що крутяться у різні боки. Такого зустріти вночі — і гаплик. Хоч насправді Мустафа дуже спокійна, навіть симпатична істота, слова зайвого не скаже, мухи не образить. Він прилетів від центаврянської служби безпеки для обміну досвідом і потрапив до нашої групи. Лях — старший, він має ранг агента першого класу, а тому трохи гнобить «молодих», тобто мене з Мустафою. Бо я попри своє героїчне прізвисько Мамай, іще практикант, а Мустафа — зрозуміло, новачок, він і на Центаврі новачок, і на Землі теж.

Так отож, того вечора ми втрьох сиділи ввечері на лаві і виглядали годящу претендентку. А треба зазначити, що теперішні дівчата поодинці не гуляють, особливо коли темно, через що справа наша вимагала зосередженості, терпцю та уваги — тобто усіх тих якостей, які необхідні працівнику Української Галактичної Служби. Не дивлячись на свій ранг, Лях лишався хорошим хлопцем, а тому ми спочатку викинули на пальцях, чий сьогодні буде об’єкт. Мустафу до гри не взяли, бо він має шість пальців і весь час мухлює. Крім того, навіщо йому наші дівчата? Отож, я виграв. Довелося ще раз кидати. І знову виграв я. Мені того дня фатально щастило. Тоді ми кинули втретє, і знову на мою користь. Лях попередив, щоб я вішався, бо завтра на роботі за все отримаю, проте визнав, що дівчину таки знімаємо для мене. Кажу ж вам, що він був хорошим хлопцем.

Я ще із засідки оцінив її ніжки. Вони впевнено цокотіли асфальтом. На таких ніжках можна іти двадцять кілометрів і не заморитися, це я свідчу як спортсмен.

— Далеко поспішаєте?

Двоє лобуряк, тобто Лях із Мустафою, заступили їй дорогу. У темряві їхні постаті виглядали воістину зловісно.

— Та ні, тут уже поруч.

— Провести?

— Дякую, я сама проведуся.

Вона, здається, не зрозуміла, що треба лякатися. Інша б уже давно рюмсала, бо хлопці перекрили усі шляхи до відступу. А ця тільки переводила погляд з одного на іншого. Треба зазначити, що хлопці теж трохи розгубилися, бо застосування рук не входило до плану, зазвичай дівчата лякалися раніше. Усі на секунду завмерли.

І тут з кущів я!

Що я з ними робив — не передати словами. Все-таки міжнародний майстер з бойового гопака — це не хвіст собачий. Здається, я порвав би їх на шматки, навіть якби зчепилися по-серйозному, такий приплив натхнення відчув у той момент. Розумніший Лях ушився в кущі після першого проходу, а Мустафа літав до кінця. Вони там на Центаврі усі простуваті, немає в