Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

— А зараз ти відкидаєш вільну волю в отамана й інтуїцію в супротивника, який намагається проникнути в його заміри, хоча ти сам визнавав за ним ці властивості.

— Аж ніяк! Пам’ятаєш філософську працю, яку ми з тобою читали у Бальбеку? У ній ішлося про багатство можливостей проти світу реального. Отож так само і в мистецтві військовому. В даній ситуації напрошується чотири плани, на будь-якому з яких міг зупинити свій вибір отаман, — адже й хвороба минає по-різному, а лікар мусить бути готовий до будь-якого повороту. І тут теж усе залежить від людської слабкости і людської величи. Бо припустімо, що з чотирьох планів випадкові причини (другорядні завдання, брак часу, нечисленність, недопостача) змушують отамана зупинитися на першому, бо хоча він аж ніяк не досконалий, зате вимагає меншої крови, менше часу, і театр воєнних дій буде там, де військо прохарчується саме. Може, зачавши від цього першого плану (який ворог, спершу непевний, небавом розкусить), отаман зазнає невдачі через надто великі перешкоди (я це називаю випадковістю, спричиненою людською слабкістю) і відмовиться від цього плану, щоб спробувати другий, третій, четвертий. Але він може спробувати перший — і це я називаю людською величчю, — лише як хитрощі, щоб скувати головні частини і вдарити на ворога там, де він цього не чекає. Так було під Ульмом: Мак чекав, що супротивник нападе на нього з заходу, а його оточено з півночі, тоді як він думав, що на півночі йому саме ніщо й не загрожує. Цей приклад, зрештою, не вельми промовистий. Ульм — найкращий вид оточення, і його буде відтворено не лише тому, що це класичний приклад, джерело натхнення для отаманів, а й тому, що це щось ніби конечна форма (конечна між іншими, вона залишає вибір, розмаїтість), ніби вид кристалізації. Але цей приклад ще нічого не доводить, бо умови ульмської битви все-таки штучні. Якщо згадати нашу філософську працю, то ці умови дорівнюють раціональним засадам або науковим законам; дійсність з ними уживається в усьому, але згадайте-но великого математика Пуанкаре; той не зовсім певний, чи математика точна наука. Що ж до самих статутів, про які я тобі казав, то вони зійшли на задній план, зрештою, вони змінюються, хай і не часто. Скажімо, ми, кіннотники, живемо за статутом польової служби дев’яносто п’ятого року, а це, можна сказати, пережиток, бо він спирається на задавнену, зужиту теорію, за якою кавалерійська січа має чисто моральну вагу: кінний наїзд деморалізує ворога. Отож найрозумніші наші наставники (все, що найкраще в кавалерії, надто майор, про якого я тобі казав) заявляють, що вирішальною буде найсправжнісінька січа, коли схрещуються шаблюки і списи, січа, в якій бере гору най-завзятіший вояк, перемагаючи не лише звагою і грізним виглядом, а й фізичним гартом.

— Сен-Лу має рацію, можливо, що статут польової служби реформується саме так, — озвався мій сусіда.

— Твоя підтримка мені до вподоби, бо твій суд, очевидно, важить для мого приятеля більше, ніж мій, — сказав зі сміхом Сен-Лу: чи то його зачіпали перші вияви симпатії між його приятелем і мною, чи то він вважав, що ґречність вимагає від нього, аби він освятив цю симпатію офіційно. — А зрештою, може, я применшив важливість статутів. Вони змінюються, це річ певна. Але наразі вони визначають воєнну обстановку, плани кампанії і концентрацію живої сили. Якщо вони відбивають фальшиву стратегічну концепцію, то можуть стати першим витоком поразки. Усе це занадто специфічно для тебе, — це він сказав уже мені. — Зарубай собі на носі: військова справа розвивається саме завдяки війнам. Під час кампанії, Чїкіцо вона триває довго, супротивна сторона вчиться на успіхах і промахах ворога, вигострює свою тактику, а друга сторона зі шкури пнеться, щоб перевищити його. Але це все у минулому. Артилерія стає такою грозою, що майбутні війни, якщо вони почнуться, будуть такі короткі, що перш ніж наберешся якогось досвіду, вже буде укладено перемир’я.

— Не кривдься так! — сказав я Роберові, відповідаючи на слова, сказані ним спершу. — Я тебе слухав роззявивши рота!

— Якщо ти губи не копилитимеш, — знову озвався Роберів друг, — і дозволиш мені доповнити те, що ти сказав, так ось: якщо одна битва калькує іншу і одна громадиться на іншу, то тільки не з полководчого задуму. Може статися, що помилка отаманова (скажімо, недооцінка ворожих сил) змусить його вимагати від свого війська лягти кістьми, а як і не вимагати, то бойові частини самі ляжуть кістьми з таким геройством, що історики зіставлять їхню звагу зі звагою якогось загону в іншому бою і визнають ці два подвиги рівновеликими; якщо згадувати баталії вісімсот сімдесятого року, то це високі зразки: гвардія прусська під Сен-Пріва, тюркоси під Фрешвіллером і Віссен-бургом.

— Рівновеликі, саме так — це точно сказано! Чудово! Розумник! — вигукнув Сен-Лу.

Я зацікавився цими останніми прикладами, як зацікавлювався щоразу, коли в частковому показували загальне. Але найбільше мене приваблював полководчий геній, мені кортіло довідатися, в чому він полягає, в який спосіб за таких околичностей, коли нездарний отаман капітулював би, геніальний отаман добивається успіху нібито вже програної битви, що, на Роберів суд, цілком можебне і що Наполеон проробляв не раз і не два. І щоб зрозуміти, що таке талановитий стратег, я попросив своїх нових товаришів порівняти відомих мені воєначальників, хто з них родився отаманом, хто з них найкращий тактик; я ризикував увіритися моїм товаришам, але вони не показували, що я їм набрид, і відповідали на розпити з невтомною добротою.

Я відчував себе під затулою (не лише від навколишньої великої крижаної пітьми, звідки долинали сюрчки потяга, загострюючи втіху сидіти тут, чи бій дзиґарів, на щастя, ще далекий від бою, який кликав молодиків припоясувати шаблюки