Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

з України переселитися до столиці»[137]. Сковорода ж, мовляв, цю пропозицію відхилив, попросивши потьомкінського посланця передати цариці, що йому «свірель і вівця дорожчі від царського вінця». Там само наводиться ще один переказ — про зустріч між Єкатєріною та Сковородою, під час якої філософ тримався і говорив із зухвалою незалежністю.

Чи є в цих історіях яке-небудь фактичне підґрунтя, крім того, що 1787 року імператриця проїздила через Харків?.. Навряд. Але показовий сам характер усних оповідей про Сковороду, показово, в якому напрямку формувалися народні уявлення про нього.

Сковорода ніколи не претендував на створення власної «школи». Однак у ті часи багато хто з освічених людей на Слобожанщині були або його учнями в колеґіумі, або учнями його учнів, передовсім М. Ковалинського, або просто його однодумцями й гарячими прихильниками. Вони об’єднувалися в гуртки, переписували й поширювали в списках твори Сковороди, пропаґували його вчення. Протягом усього життя збирав рукописи філософа й списки його творів Яків Правицький, священик із села Бабаї, де, так само як і в Липцях, склався гурток послідовників Сковороди. Активно діяв такий гурток і в Острогозьку, його очолювали батько й син Тев’яшови. У слободі Таволозькій, яка належала Степанові Тев’яшову, бував Сковорода, зустрічався тут з представниками тодішньої місцевої інтеліґенції — чиновником Панасом Панковим, художником Яковом Долганським та іншими. Завдяки гуртку Тев’яшових ім’я Сковороди було широко знане в цих місцях, відлунням чого стала публікація через кілька десятиліть у «Воронежском литературном сборнике» біографії філософа (на жаль, щоправда, вона грішить численними помилками)[138]. Гарячим шанувальником і пропагандистом сковородинівського вчення в Таганрозі був брат М. Ковалинського Григорій, до якого Сковорода 1781 року здійснив подорож, що тривала понад рік. Свідченням широкої популярності ідей і творів Сковороди є його лист до Якова Донця-Захаржевського. Надсилаючи йому 1787 року рукопис своєї «катехези» («Вступні двері…». — Ю. Б.) Сковорода зауважує: «Блукала вона навіть до Кавказьких гір…» (II, 364).

Ще в 60-ті роки наступного століття М. Костомаров, обороняючи Сковороду і його спадщину від вихваток невігласів-рецензентів, говорив про нього як про сучасне тоді явище: «На всій простороні від Острогозька… до Києва в багатьох домах висять його портрети; всякий письменний малоросіянин знає про нього; ім’я його відоме багатьом із неписьменного народу; його мандрівне життя — предмет розповідей та анекдотів; у місцях нащадки від батьків і дідів знають про місця, які він відвідував, де любив перебувати, і вказують на них з пошаною; добра прихильність Сковороди до деяких з його сучасників складає родинну гордість онуків…»[139].

У Харкові й околицях до числа шанувальників Сковороди належали ґенерал-ґубернатори Є. О. Щербинін та В. О. Чертков, купці С. М. Курдюмов, Є. Є. Урюпін, А. Д. Карпов, І. І. Єрмолов, власник аптеки П. Ф. Піскуновський, літератор І. Ф. Вернет, майбутній фундатор університету В. Н. Каразін і майбутній професор цього університету Ґ. Гес де Кальве, освічені дворяни Земборські, брати Сошальські, Донець-Захаржевські, Ковалевські, Квітки, Мечнікови, Диські та ін. Відкриття в Харкові першого на Україні університету було певного мірою підготовлено просвітницькою діяльністю Сковороди; в кожному разі, поміж тими, хто 1803 року брав участь у збиранні коштів для заснування університету, багато було тих, хто свого часу так чи так був близький до Сковороди.

Великим був вплив Сковороди на погляди й творчість російськомовних поетів, які жили на Слобідській Україні й духовно тісно пов’язані з нею, — Василя Капніста, Олександра Паліцина, Сергія Ґлінку, на учасників «Попівської академії» — літературно-художнього гуртка на чолі з Алєксандром Паліциним; гурток діяв у 90-ті роки XVIII століття в селі Попівка на Сумщині[140].

…Настав рік 1794-й. Сковорода живе в Пан-Іванівці, в Андрія Ковалівського, вітчима Василя Каразіна. У квітні він пише звідси в останньому листі до М. Ковалинського: «Старість моя страждає, але страждає тлінне тіло, а не душа» (II, 319). Сковорода прагне зустрітися з давнім другом, який на той час, «пригнічений, змучений, виснажений хвилюваннями світу» і перебуваючи у стані духовної кризи, приїхав «із столиці в село, сподіваючись там знайти берег і гавань для своїх життєвих буревіїв» (II, 410). Тут, у селі Хотєтові, двадцять п’ять кілометрів од Орла, відбулося останнє побачення цих духовно найближчих одне одному людей. Проживши в Хотєтові близько трьох тижнів, Сковорода «просив відпустити його в улюблену ним Україну, де він перед тим жив і бажав померти, що й збулося. Друг умовляв залишитися в нього, провести зиму й вік свій з часом закінчити у нього в домі. Та він сказав, що дух його велить йому їхати, і друг відправив його не гаючись» (II, 416).

Це було наприкінці серпня. Йшли облогові дощі, Сковорода нездужав. Він робить зупинку в Куряжі, в Знаменському монастирі, звідти, перепочивши й скориставшись перервою в дощах, вирушає до Пан-Іванівки. Вкрай знесилений, він, однак, ще понад місяць так-сяк тримається на ногах, примовляючи «добродушно»: «Дух бадьорий, та тіло немічне» (II, 416–417). 29 жовтня життєві мандри Сковороди скінчилися. Поховано його у Пан-Іванівці.

Через кілька днів М. Ковалинський написав віршовану епітафію вчителеві й другові:

Ревнитель истины, духовный богочтец, И словом, и умом, и жизнию мудрец; Любитель простоты и от сует свободы, Без лести друг прямой, доволен всем всегда, Достиг он верх наук, познавши дух природы, Достойный для сердец пример, Сковорода. З життя українських мандрівців

Чи було мандрівництво Сковороди явищем унікальним для свого часу, ні на що не схожим, небувалим?

Аж ніяк. Характерно, що реакція сучасників