Читати книгу - "Гірчичне зерно"

— Йой, татунцю, мене ніхто так не звеселить, як ви… Боюся, аби зло до нас не приступило яке, бо вдурію. Маю слабу голову. Що тоді з діточками моїми буде, як я піду блудом?

— Ні я, ні чоловік твій дітям маму не заступлять.

Мусиш за них думати, а не за себе. І не хлипай, бо дивляться з п’єца. Михаську!

Дідо, великий, у довгій по коліна білій сорочці, з волоссям по плечі, заглядає за комин:

— Михаську, ти вже виріс за зиму, візьму тебе в С. по буськів. Запряжемо фіру, залатаєм міх, та й поїдем. Буськи за пару неділь прилетять і будуть чекати на нас в С., бо до Урожа не мають сили летіти.

Михасько, як кіт, скаче просто з печі дідові на груди:

— Поїдем! Поїдем!

— Не дуріть дитині голову, бо буде плакати, — тихо каже мама.

— Га, а пам’ятаєш, як ти просилася по буськів? Забула?

— Піду, тату, принесу насіння з комори. Переберемо з Михаськом…

…За якісь дві неділі Михасько з такими самими малими скаче на вигоні, по траві, де повитикалися цвіти морозу, і кричить:

Віддалік, коло випаленої громом липи, стоїть панок у всьому чорному і крадькома лапає горобців і синичок, скручує їм голови і ховає за пазуху. Михасько бачив се, й інші діти бачили. А коли набралися сміливості й приступили до липи, пана там не було, а на вершку вила собі гніздо ворона.

— То нам привиділося, — казали старші люди.

— Та же чоловік не може перемінитися у ворону!

Як би надворі не було красно, як би не тішилося все живе весною, навіть дитяче серце стискається від якоїсь нерозумної туги.

— Тримай, Михасю, міха, аби не розв’язався, як фіра зачне гуцати по ямах, — обертається до хлопця тато. Він нині з самого рана веселий.

— Добре, — Михасько обнімає щосили міх з насінням, хоч тато ще не вйокнув на коні.

Хлопець мовчить до самого поля, щоб не відкусити собі язика.

— Дай боже щастя! — кажуть стрічні.

— Дякую, дай боже й вам! — поважно відповідає тато.

Сонечко починає пригрівати. Тепер Михаськові вже не так зимно. Він примічає перші цвіти, поверх яких куриться туман, чорні верхи гір, ліс і дорогу, залиту болотом.

Тато сіє овес, а малий стоїть коло воза і дивується, як то може вирости з легеньких сухих зерняток стіна зеленого, а потім білого вівса, сніп з якого буде стояти на різдвяні свята під образами. Тато раз у раз вертається, насипає в решето зерна і не обзивається до хлопця.

Притулившись лицем до шорсткого міха, дитина дивиться догори, в небо, звідки сіється спів пташка. Се друге диво, бачене ним досі: маленька сіра пташинка співає цілий день над полем, яке засіває його тато.

Одного дня Михайло Басараб піде з Урожа. Минують літа, і на цвинтарі спочинуть його дідо, мама й тато. Тільки б не настав час, коли земля перетвориться в пустелю, коріння зотліє й обірветься пуповина між жайворонком і сіячем…

Уріж, 1986 рік

З першого жовтня рівно на два місяці Уріж мав поринути в темінь: приїхали електрики міняти дерев’яні стовпи на бетонові. Коло церкви, на якій ледве виднілась табличка з написом «Музей», поставили вагончики і позвалювали нові стовпи та різне потрібне їм причандалля. Почали електрики з того, що зрізали на Границі три старі грушки. Декотрі з людей зітхнули полегшено, бо ті грушки росли на нечистому місці й відтепер нібито з села знято покуту, а інші настрашилися, аби не було чого гіршого, а Федьо Баліцький, що не пропускав дармиці й уночі ходив по пастівнику з ліхтаркою, шукаючи печериці, щоби бути першим, дав літру самогонки трактористу, чужому чоловіку, котрий приїхав з електриками, і той привіз грушки йому на обору. Порохно, сама кора, але все їдно якісь дрова.

Діти плакали за телевізором, дівки й хлопці — за дискотекою, жіночки — за пральними машинами; чоловіки могли сидіти й при гасовій лампі, аби лиш були карти й горівка, а старим — байдуже: їм вік зійшов у темряві.

Свічки й батарейки в магазині розкупили, назичили нафти, почистили гасові лампи і стали чекати темряви. Бувало, що трансформатор перегорить чи стовп переверне вітер, але ж то день-два, а тут два місяці сліпай. Ба й радіо теж мали відключити.

…Першого жовтня пополудні молодий вчитель української мови й літератури Андрій Іванович затягнув у фізкабінеті чорні штори, збираючись прокрутити перед семикласниками діафільм про Лесю Українку, коли лампа фільмоскопа раптом погасла. Певно, перегоріла, подумав він і гукнув хлопцям, щоб увімкнути світло. А