Читати книгу - "Журавлиний крик"

З обличчя німця тим часом щез подив, ї солдат, спохватившись, разів зо два затягнувся недокурком. Примружуючи від диму око, він шарпнув рукоятку автомата. Проте з пострілом йому довелося побаритись, підвів голову — ззаду почулися кроки, і невдовзі через лейтенантове плече переступив забруднений землею чобіт з рядом блискучих шипів на підошві. У наступну мить його щоки торкнулися, розвіявшись, поли довгої, з бахромою внизу, шинелі, у прорізі якої мелькнули обшиті жовтою шкірою бриджі. Німець опустив зброю, відійшов набік, даючи комусь дорогу, але той зупинився, пильно глянув в обличчя Климченку і щось муркнув. Німець, який знімав автомат, з підкресленою готовністю відповів, і лейтенант зрозумів: з’явився начальник.

Климченка нудило, туманіло в очах, обидва німці розпливалися, наче тіні у скаламученій воді, він схилив голову і, заплющивши очі, чекав пострілу вже як звільнення від мук. З цього стану його раптом вибив удар у стегно; лейтенант здригнувся, глянув: німці стояли над ним, і той, що з автоматом, виплюнувши недокурок, схилився, зазираючи йому в обличчя.

— Ставать, рус! Ставать!

Насилу переборюючи липку каламуть у свідомості, лейтенант зрозумів, що смерть його відкладається, І, як за порятунок, ухопившись за цю коротеньку можливість жити, він обіперся рукою об стіну, дуже невпевнено підвівсь і відразу ж привалився плечем до бровки траншеї. Тоді німець дужою рукою підхопив його під пахву. Климченко від болю й слабості заскреготав зубами, рвонув руку, але німець тримав міцно і, грубо підштовхуючи вперед, повів його траншеєю.

Вітер задував з бруствера порохом, від якоїсь пронизливої мокречі в лейтенанта ломило в потилиці, було дуже холодно. Климченко знову дрібно затрясся в нездоланній лихоманці і, вже байдужий до того, куди його ведуть, ледве переставляв ноги. Другий німець простував попереду і, здавалося, не звертав на них ніякісінької уваги. Свіжий морозний вітер розсипав на Климченковій голові волосся — шапка десь лишилася в траншеї, — студив поморожені взимку вуха, але водночас і освіжав, додавав сили, і лейтенант, глибоко вдихнувши, відчув себе краще. Він уперше занепокоєно подумав про взвод і крізь дзвін у вухах прислухався: ні, бою поблизу не було чути, колотнеча в просторі стихла, тільки десь, видно, в землянці, якийсь фріц одноманітно й розмірено щось вигукував. Напевно, телефоніст передавав позивні. Климченко, відчувши силу, дужче шарпнув у німця руку, той зупинився; тоді лейтенант видавив на щоках жовна і, хапаючись за стіни, мов п’яний, рушив уперед. Німець щось сказав, засміявся задишкуватим сміхом простудженого, закашлявся і пішов позаду.

Лейтенант глянув в один бік, у другий — траншея вела в тил. Звідси ні яру, ні стернистого поля, де вони наступали, не було видно. Навколо було по-весняному привільно і просторо. Чекаючи свого часу, бродив весняними соками ліс. Звільнившись від снігу, ось-ось готова була ожити для своєї одвічної справи земля. Подекуди у виярках, борознах, на узліссі марніли-дотавали шорсткі на морозі, як наждак, лисини снігу. Гуляв над просторами вітер, сушачи землю. На зміну нескінченно довгій холоднечі йшла весна, і лейтенант зрозумів: не для нього.

Його, проте, не стріляли, а вели й вели все глибше в тил, далі від своїх, від роти, і Климченко все виразніше усвідомлював, що цей шлях для нього останній, що повернення вже не буде.

Траншея тим часом мілкішала й мілкішала і незабаром зовсім закінчилася в улоговинці двома сходинками. Вони вилізли і опинилися на стежці, що тяглася через якийсь густуватий вільховий чагарничок. Климченко, пересилюючи біль, тамував подих: від глибоких вдихів кололо в боці, а очі застилав туман. Іноді він сповільнював ходу, припинявся, і тоді німець штурхав його ззаду дулом автомата або рукою й незворушно кидав: «Пшьоль! Пшьоль!» Але злості в його голосі лейтенант не відчував, хоч це тепер, власне, й не мало для нього значення. Другий, ні разу не оглянувшись, розмірено ступав попереду.

На стежці вони здибали чоловік шість солдатів — мабуть, зв’язківців. Обвішані котушками з червоним кабелем, сумками, зброєю, вони насторожено звернули з стежки перед офіцером, і, минаючи полоненого, кожен з них уколов його затятим, злісним поглядом. Відійшовши, вони ще довго озиралися, але Климченко вже не відводив очей від землі. Навколишнє його мало цікавило.

Так вони вийшли до дороги. У широкому виярку обіч неї, поряд з містком через замерзлий струмок, на галявці між кущами стояло кілька безладно розставлених критих брезентом машин. Земля між ними була витоптана і строката від плям пального та мастила, тут же валялось кілька бочок. Солдат у комбінезоні, відставивши руку, ніс до машини важку каністру. Два інші нахиляли бочку, з якої лився у відро бензин. Передній конвоїр Климченка щось запитав у солдата з каністрою, той, ляснувши по стегну рукою, відповів, і вони звернули вбік, де під обривом яру чорніли двері землянок.

Спершу Климченку здалося, що тут штаб і, перш ніж розстріляти, йому вчинять допит. Але, роздивившись, він засумнівався в тій своїй думці. Землянок було лише дві; ні телефонів, ні звичайної штабної метушні тут не помічалося. Передній німець відчинив пофарбовані під дуб, очевидно зняті в якомусь будинку, двері з шибкою-віконцем у верхній фільонці і зайшов до землянки. Слідом, підштовхнутий конвоїром, упхався Климченко, і двері захряпнулися.

Лейтенант ступив на хисткі, нестругані дошки. В обличчя вдарило жаром натопленої залізної грубки, смородом диму. На застеленому ковдрою столі лежали папери, горіла низенька стеаринова плошка. Якийсь моложавий ще офіцер у куценькому, з розрізом, мундирчику метнувся до того, що ввійшов, аж загойдався вогник, і стукнув підборами. Поки вони про щось герготали, Климченко, розімліваючи від тепла, оглянувся. Ззаду крізь шибку в фільонці соталося тьмяне світло хмарного дня; разом з вогником у плошці воно, проте, осявало передню стіну, всю заклеєну безліччю однаковісіньких плакатів, на кожному з яких пикатий червоноармієць їв юшку з плескатого казанка й зовсім дурнувато усміхався німцеві в касці, що попліскував його по плечу з такою самою неприродною, дерев’яною усмішкою на обличчі. Під плакатом, мабуть, з десяток разів повторювався підпис російською та німецькою мовами. Плакат цей спантеличив Климченка і остаточно переконав, що це не штаб. Тоді що? Гестапо? Який-небудь