Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга друга"

— Багато хочеш знати… І чого це чоловіки такі цікаві до всього, що стосується жінок? Сказати йому чи ні? — Вона знову схилилась до Андрія із змовницькою міною на миловидому обличчі. — Гаразд, скажу, але тільки тому, що Андре просить… Наша абатиса виходить заміж! Хоче бути стрункою, як газель, а тому вирішила зрізати все зайве сало. — Лукреція показала, де саме, і розреготалася слідом за Божу.

— А за себе, Андре, не бійся, я буду поруч з метром. Коли що, хапайся за мене. — Лукреція попрямувала до дверей.

— А за що хапатися, Лук? — спитав Божу.

— Тобі тільки за халат, а йому… — вона вколола Андрія лукавим поглядом, блиснула усмішкою і зникла за дверима. В палаті ще довго гомоніли й сміялися, перемиваючи кісточки Лукреції, абатисі й метрові.

— Слухай, Божу… По мене скоро приїдуть. Передай листа Лукреції.

— О, ти їй уже листи пишеш?!

— Та ні, це до адресного бюро в Парижі. Я розшукую знайомого.

— Добре, передам.

— Я хотів ще написати до Мюнхена. Як ти гадаєш, дійде мій лист, коли я не знаю номера будинку?

— А вулицю знаєш?

— Мюнхен, Фріденштрассе…

— Напиши точно прізвище, ім'я… — сказав сусід, що лежав по ліву руку. — Я колись так писав і лист дійшов. А можна просто на конверті поштареві написати. Так, мовляв, і так… Лежу в госпіталі, прошу розшукати давнього друга.

— Дякую… Мабуть, доведеться таки звернутися до поштаря.

Андрій дістав аркуш паперу, олівець, зручніше вмостився на подушці й почав писати: «Дорога Марто!» Поставив знак оклику і зупинився, замислившись. «Ні, так не можна, ще образиться. Хіба я можу так звертатися до неї? Краще починати з адреси. Прочитає… Зрозуміє хто… Тоді вже…»

«Франція. Департамент Сена. Містечко Мо. Госпіталь монастиря кармеліток. Андрій Гаркуша». Він знову замислився. Як звернутися до неї? І чому до неї, а не до старого Вольфа, з яким стільки довелося разом… Ні, цей лист до неї і тільки для неї.

«День добрий, Марто! Не знаю, чи правильно я роблю, що пишу цього листа вам? Адже доля звела нас лише на кілька годин і розлучила, можливо, назавжди. Ми не встигли ні познайомитись, ні подружитись, ні навіть поговорити як слід, а я, бачте, пишу вам і, мов давній знайомій, збираюся виливати душу. Чи потрібна вам моя сповідь, теж не знаю, але більше мені нікому писати, нікому сповідатися. Мабуть, наважуюсь поговорити з вами в листі тільки тому, що від тої нашої короткої зустрічі залишилось у мене тепле відчуття поваги й симпатії до вас. Скажу більше, я добре пам'ятаю той єдиний наш вечір, часто згадую ваші очі і в думках розмовляю з вами. Не ображайтесь. Мої розмови вам не можуть зашкодити. Ви їх не чуєте, ви так далеко… Повинен зізнатися вам ще в одній моїй зухвалості: я бачу вас у снах… Ви почали снитися мені ще там, на Сонгбо, в Індокитаї, але тут зі мною відбувається щось дивне, досить склепити очі, як я вже бачу вас. Я навіть питав у лікаря, від чого воно? Але наш ескулап, мосьє Комменж, тільки посміявся з мене і все звернув на весну: «Коли вже вам почали снитися дівчата, ваші справи, Андре, пішли вгору! Тепер житимете довго!» Його б. устами та мед пити…»

Андрій задивився у вікно. Над високою дзвіницею монастиря з голосним карканням кружляло вороння. День видався похмурий, і обіцяного сестрою Марселіною сонечка на небі не було. Із свого вікна він бачив лише дзвіницю і шмат неба, однак добре знав, що поряд тече річка, якою і вдень і вночі снують катери і баржі. Пароплави сповіщають про себе басовитими, сповненими суму гудками. За вікном тече життя, до якого йому ще треба якось дістатися, щасливо перейшовши рубікон операційної.

«Третій місяць, Марто, я валяюся на госпітальних ліжках. Спочатку лежав у лазареті форту Укон-Лу, потім перевезли до Дьєн-Б'єн-Фу, а звідти вже до метрополії, в невеличке містечко Мо. Я його, власне, й не бачив. Привезли серед ночі, поклали на ліжко, і ось лежу, чекаю, поки дійде моя черга на операцію. У мене куля в грудях. Сьогодні, зараз, може, за кілька хвилин, повезуть мене до операційної і будуть її діставати. Не дуже хочеться про це писати, але… Виявляється, в житті кожної людини є така мить, коли стаєш перед лицем вічності. А тут іще, як на те, з самого ранку розкричалися ворони… Пробачте мій песимізм. Мені здається, ви зрозумієте мене й не осудите мою відвертість. Але не думайте, Марто, що я тут найнещасніший, є ще гірші за мене бідаки. У нашій палаті зібрали важких, а точніше, безнадійних. Старий Фос лежить з перебитим хребтом. Голову йому підтримує ошийник. Словом, тут у нас багато таких, що й мені заздрять. Та хай йому чорт, тому куцому моєму щастю. Якби моя воля, я б його все до крихти віддав моєму «благодійникові», панові Рябчуку. Він там десь недалеко від вас, за Остангофом, утримує готель «Сен-Готард». Як одужаю, знайду спосіб поділитися з ним хоча б тією кулею, яку у власних грудях привіз з Індокитаю. Це він, «благодійник» мій, годував мене солоним хлібом, а води й краплі не давав, аж поки я не збожеволів від спраги. Я не злопам'ятний, але таке не забувається. Дайн — Рябчук не єдиний, хто повинен просити у бога моєї смерті, але цей добродій стоїть першим у моєму особистому списку тих, з ким мені треба поквитатися, перш ніж я залишу цей світ.

Пробачте, Марто, що пишу вам про таке. Повірте, пече моє серце не від кулі, совість пече… Пам'ятаєте, я був у вас вдома. За столом сиділи ваш батько, ваші брати, ви пригощали мене кавою, і Віллі сказав, що в місто прибула радянська комісія з репатріації. Я спочатку не повірив йому, але потім схопився і побіг. Ви вийшли зі мною до хвіртки. У