Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ходіння по муках 📚 - Українською

Читати книгу - "Ходіння по муках"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ходіння по муках" автора Олексій Миколайович Толстой. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 323
Перейти на сторінку:
і тривожно горіли сірі Дашині очі, де дійсністю були тільки запахи, світло сонця і безперервний біль у серці.

В Самарі Іван Ілліч пересів на другий пароплав і поїхав назад. А Дашине осяйне море, до якого вона так спокійно пливла, зникло, розсипалось, знялося клубами пилу за деренчливими шибками.

— А дадуть австріяки чосу цим самим сербам, — сказав Дмитро Степанович, зняв з носа пенсне і кинув його на газету. — Ну, а ти що думаєш про слов’янське питання, рибко?

Даша, стоячи коло вікна, знизала плечима.

— Обідати приїдеш? — тужно спитала вона.

— Ні в якому разі. У мене скарлатина на Постниковій дачі.

Дмитро Степанович не кваплячись узяв з стола, надів маніжку, застебнув чесучевий піджак, перевірив по кишенях — чи все на місцях, і зламаним гребінцем почав начісувати на лоб сиве кучеряве волосся.

— Ну, то як же все-таки ти про слов’янське питання, га?

— Їй-богу, не знаю, папа. Чого ти, справді, чіпляєшся до мене.

— А я маю певну власну думку, Даріє Дмитрівно, — йому, видно, дуже не хотілось їхати на дачу, та й взагалі Дмитро Степанович любив поговорити вранці за самоваром про політику, — Слов’янське питання, — ти слухаєш мене? — це основа світової політики. На цьому багато народу скрутить собі в’язи. Ось чому місце, звідки походять слов’яни, Балкани, не що інше, як європейський апендицит. У чому ж4 річ? — ти хочеш мене спитати. Прошу. — І він почав загинати товсті пальці: — Перше, слов’ян — більш як двісті мільйонів, і вони плодяться, як кролики. Друге — слов’янам вдалося створити таку могутню воєнну державу, як Російська імперія. Третє — дрібні слов’янські групи, незважаючи на асиміляцію, організуються в самостійні одиниці і тяжать до так званого всеслов’янського союзу. Четверте, — найголовніше, — слов’яни являють собою морально зовсім новий і в певному розумінні надзвичайно небезпечний для європейської цивілізації тип «богошукача». І «богошукання», — ти слухаєш мене, рибко? — є заперечення і руйнування всієї сучасної цивілізації. Я шукаю бога, тобто правди, — в самому собі. Для цього я повинен бути абсолютно вільний, і я руйную моральні підвалини, під якими я похований, руйную державу, яка держить мене на цепу.

— Папочко, їдь на дачу, — сказала Даша сумовито.

— Ні, шукай правди там, — Дмитро Степанович потикав пальцем, наче вказуючи під підлогу, але раптом замовк і обернувся до дверей. В прихожій тріщав дзвінок.

— Дашо, піди відчини.

— Не можу, я роздягнена.

— Мотроно! — закричав Дмитро Степанович. — От, баба проклята. — І сам пішов відчиняти парадні двері і зараз же повернувся, тримаючи в руці листа.

— Від Катюші, — сказав він. — Стривай, не хапай з рук, я спочатку докажу… Так от, — «богошукання», насамперед, починає з руйнації, і цей період дуже небезпечний і заразливий. Якраз цей момент хвороби Росія зараз і переживає… Спробуй вийти увечері на головну вулицю — тільки й чути — репетують: «Ряту-у-уйте!» По вулицях тиняються гірчичники, бешкетництво таке, що поліція з ніг збилася. Ці хлопці — без ніяких ознак моралі — «богошукачі». Зрозуміла, рибко? Сьогодні вони бешкетують на головній вулиці, завтра почнуть бешкетувати в усій державі Російській. А в цілому народ переживає першу фазу «богошукання» — руйнацію підвалин.

Дмитро Степанович засопів, закурюючи цигарку. Даша витягла у нього з пальців Катиного листа і пішла в свою кімнату. А він деякий час ще щось доводив, ходив, грюкаючи дверима, по великій, наполовину порожній, запорошеній квартирі з фарбованими підлогами, потім поїхав на дачу.

«Данюшо, люба, — писала Катя, — досі нічого не знаю ні про тебе, ні про Миколу. Я живу в Парижі. Тут сезон у розпалі. Носять дуже вузькі знизу плаття, в моді шифон. Париж дуже гарний. І чисто всі, — от би тобі подивитись, — весь Париж танцює танго. За сніданком, між стравами — встають і танцюють, і о п’ятій годині, і за обідом, і так до ранку. Я нікуди не можу сховатися від цієї музики, вона якась сумна, болісна й солодка. Мені все здається, що хороню молодість, щось безповоротне, коли дивлюсь на цих жінок з глибокими вирізами платтів, з очима, підведеними синім, і на їх кавалерів. Взагалі ж нудьгую. Все думається, що хтось повинен померти. Дуже боюсь за папу. Він же зовсім не молодий. Тут повно росіян, всі наші знайомі: щодня збираємось де-небудь, наче й не виїжджала з Петербурга. До речі, тут мені розповіли про Миколу, що він був близький нібито з одною жінкою. Вона — вдова, у неї двоє дітей і третє маленьке. Розумієш? Мені було дуже боляче спочатку, а потім чомусь стало страшенно жаль цього маленького… Знаєш, Данюшо, іноді мені хочеться мати дитину. Але це ж можна тільки від коханого чоловіка. Вийдеш заміж — роди, чуєш».

Даша прочитала листа кілька разів, заплакала, особливо над тією ні в чому не повинною дитинкою, і сіла писати відповідь, писала її до обіду, обідала сама, — так, лише кілька крихт якихось, — потім пішла в кабінет і почала ритися в старих журналах, відшукала довжелезний якийсь роман, лягла на диван посеред розкиданих книжок і читала до вечора. Нарешті приїхав батько, запорошений і стомлений; сіли вечеряти, батько на всі запитання відповідав «угу»; Даша випитала: виявляється, скарлатинний хворий, трирічний хлопчик, помер. Дмитро Степанович, повідомивши це, засопів, сховав пенсне в футляр і пішов спати. Даша лягла в постіль, укрилася з головою простинею і вдосталь наплакалась за різними сумними речами.

Минуло два дні. Курна буря скінчилась грозою і зливою, що тарабанила по даху цілу ніч, і недільний ранок настав тихий і вологий — вимитий.

Вранці, саме коли Даша встала, зайшов до неї старий знайомий, Семен Семенович Говядін, земський статистик — худий і сутулуватий, завжди блідий мужчина, з русявою бородою і зачесаним за вуха волоссям. Від нього пахло сметаною; він не визнавав вина, тютюну і м’яса і був на обліку в поліції. Вітаючись з Дашею, він сказав без ніякої причини насмішкуватим голосом:

— Я за вами, женщино. Їдьмо на Волгу.

Даша подумала: «Отже, все скінчилось статистиком Говядіним», — взяла

1 ... 34 35 36 ... 323
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ходіння по муках», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ходіння по муках"