Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Свідків злочину не було 📚 - Українською

Читати книгу - "Свідків злочину не було"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Свідків злочину не було" автора Віктор Тимчук. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 44
Перейти на сторінку:
вже виплакала всі очі, і ти їй теж не пишеш. Несила їздити до неї і бачити, як вона побивається за тобою. Чого ти такий безталанний? І в кого вдався? У нашому роду ніхто не сидів у тюрмі.

Мені теж не поталанило в житті. Ти ж знаєш: Іван загинув під час плавання, і я вже два роки самотня. А молоді літа ідуть, минають, хочеться ще мати пару. Але де путні чоловіки? Все якась потолоч кидається на моє добро. А якщо і трапляється якийсь путній, як на зло, одружений. Ось і тепер зустрічаюся з одним. Ніби непоганий мужчина, але…

Васю, ти приїдь, обов'язково на сьоме липня щоб був, дуже прошу тебе. Треба мені з тобою поговорити і вирі; шити одне питання, дуже серйозне для мене. У мене ж більше нікого нема ріднішого за тебе, ні від кого чекати поради й допомоги. Приїзди, гроші за дорогу я тобі поверну. Поживеш у мене на дачі, там така благодать, не те що у твоєму Сибіру. І скучила я за тобою. Скільки років не бачились. Чекаю.

Міцно цілую й обіймаю. Твоя сестра Лая».


— А чому Лая? — поцікавився Скорич.

У Кисюри потеплів погляд.

— Я малим не вимовляв букви «р», — пояснив. — Рая — Лая…

— Н-да. — В мене ворухнулася жалість до нього. — То яке питання збиралася вирішувати з вами сестра?

— Ніякого. Вигадала, аби я приїхав.

— Сьомого до сестри не заходив хлопчина, син Табурчака?

— При мені — ні. Але раніше, вдень, здається, був. Чув одним вухом, як про те говорила вона зі своїм… — Кисюр зловтішно посміхнувся. — Перелякався бахур.

Я дописав протокол, розписався, подав ручку Кисюрі. Він важко зітхнув і тоскно задивився у вікно…

У прохолодному коридорі нашого управління майор притримав мене за лікоть.

— Вітаю, Арсене Федоровичу, з успіхом. Одну справу закрили. Тепер наступна.

Ми розійшлися по кабінетах. До мене у вікно зазирав голубий вечір і лапате листя каштанів. Вмикати світло не хотілося. Підсунув до себе телефон і подзвонив Табурчакові. Запросив його до себе на завтра на дев'яту ранку.


РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Спав погано: часто прокидався і згадував учорашні події. Був задоволений, що нарешті грабіжника затримано. Проте тривога й безвихідь не залишали мене, бо у Руслановій справі ще не спромігся навіть визначити чіткого плану дій. А тепер ще й той лист Шулешко. Чому саме на сьоме липня запрошувала вона брата до себе? Чому?

Та поки що, скупавшись у лимані й поснідавши, я пішки рушив на роботу. Кисюрі я не вірив. Сестра просила його в листі «обов'язково на сьоме липня щоб був». Чому на сьоме? Це насторожувало. Дарма майор не зацікавився листом. У ньому може бути та нитка, що розплутає весь клубок. І не дуже скучила Шулешко за братом, коли написала лише два листи після звільнення. Василь, безумовно, не сказав усієї правди. То вже мені доведеться докопуватись до істини.

До Скорича я не зайшов. Переглянув ще раз протоколи. Тепер аж дивувався, що грабіжник так швидко в усьому зізнався. До цього іноді вдаються обвинувачені. Але чому? Спільників у нього не було, щоб їх покривати і всю провину брати на себе. Злякався? Ні, не схоже. Причина інша.

Раптом я згадав, що говорила сусідка Шулешко: сьомого ввечері вона чула сварку двох чоловіків у квартирі продавщиці. Саме сварку, а не розмову. Що не поділили між собою Кисюра і Табурчак? Про це мені необхідно дізнатися. Я глянув на годинник — ще десять хвилин до дев'ятої. Мене брала нетерплячка. Я встав і відхилив двері, зазирнув у коридор — Табурчак підвів голову й сторожко глянув.

— Заходьте, Вадиме Івановичу, — запросив його. — Раніше почнемо — раніше закінчимо.

Вигляд у нього не кращий, ніж учора й позавчора: та ж несвіжа сорочка, вим'яті штани з видутими коліньми, абияк розчесане волосся, під очима мішки, і все обличчя набрякле, ніби він хвилину тому насилу прокинувся від важкого сну. Ще й пивом тхне, як із бочки. Напевне, після впізнання добряче випив з горя, а оце похмелився. Туфлі з латуневими накладками знову не взув. Я показав Табурчаку на стілець і розчинив вікно. Він похапцем дістав сигарету, закурив.

— Як там Валентина Гнатівна?

— Не відходить від телефону. А на світанку схопило серце, викликав «швидку допомогу», зробили укол, дали якісь таблетки… — Вадим Іванович потер лоб долонею, прикривши очі, ніби приховував од мене непрохані сльози.

Але очі його сухі, в червоних прожилках, з причаєною тривогою.

— На яку ви настроєні розмову? — почав я здалеку.

— У смислі?.. — не второпав, морщачи лоб, Табурчак.

— Відвертості.

— Я з вами відвертий, — стенув плечима, ображено суплячись. — І скажу не криючись: мене обурює ваша підозра, ніби я, рідний батько, сам кудись запроторив сина. Як вам могло таке прийти в голову? Як?

— Ну, не самі, а побіжно підштовхнули його до втечі з дому, — спокійно вів розмову, хоч і кортіло гримнути на нього, щоб не вдавав із себе святого.

— Що ви говорите? Схаменіться! — нервово затовк сигарету в попільниці.

— Досить гратися із нами в піжмурки. Шостого липня ви виїхали з Києва і сьомого вже були в Шулешко Раїси Гаврилівни. Чому ви…

— Яка Шулешко? Яка?.. — засовався на стільці інженер. — Не туліть горбатого до стіни!

— Не перебивайте. Чому ви брешете? Чого ви боїтеся?

— Я… я не знаю ніякої… Шулешко, — приреченим голосом видушив Табурчак.

— Вадиме Івановичу, облиште, прошу вас. Адже Руслан побачив вас на балконі. Це встановлено точно, як і наперед відмічене вами відрядження. Руслан заходив до Шулешко.

— Не вигадуйте, капітане, не грайтесь у примітивний детектив, — Табурчак закусив нижню губу від злості.

— Гаразд, — я дістав із шухляди кепочку. —

1 ... 34 35 36 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свідків злочину не було», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Свідків злочину не було"