Читати книгу - "Свідків злочину не було"

У його очах спершу майнуло здивування, потім острах, і він мимоволі поворушив губами, наче хотів щось сказати чи запитати. Втім, взяв себе в руки й буденним голосом мовив:

— Звичайно: півміста такі носять.

— Півміста? — іронічно перепитав я. — Цю кепочку забув у Шулешко Руслан. Чого ви сварилися з Василем?

— Я не знаю ніякого Василя, — затято відказав і прохально, стомлено додав: — Послухайте, це ж безглуздя підозрювати рідного батька.

— Жаль, ви вперто не бажаєте допомогти мені. А між іншим, є свідки. Ви будете говорити правду?

Табурчак втупився поглядом у стіл і мовчав.

— Ви упереджено ставитесь до мене, — зненацька випалив, зводячись. — Я вимагатиму, щоб у вас забрали справу. Дозвольте йти?

Я зиркнув на годинник — двадцять хвилин на десяту. Вона, мабуть, вже чекала в коридорі мого виклику.

— Трохи затримайтесь, — попросив, а сам відчинив двері.

Причепурену базарувальницю не впізнати: блідо-зелена сукня, білі босоніжки, перісте волосся зачесане і зібрана на потилиці у вузол, губи підфарбовані, на колінах сумочка з лискучою металевою застібкою. Цілком пристойний вигляд, без найменшого натяку на непривабливу бабу, що торгує зернятами.

— Прошу, — запросив її жестом.

— А хіба вже пів на десяту? — обсмикала сукню.

— Трохи менше.

Вона переступила поріг, подивилася на Табурчака й зблідла. Він ковзнув по ній безвиразним поглядом і відвернувся. У мене стислося серце. Я торкнувся її руки, і жінка озирнулася на мене, розгублена й безпорадна.

— Сідайте, Ярино Григорівно, — підвів її до стільця й подав склянку води.

Пила й не спускала очей з сина, а той сидів похилений, замислений. У кабінеті на кілька хвилин залягла тиша. Лише крізь вікно долинав приглушений вуличний шум. Я почекав, поки оговталась базарувальниця.

— Ви знаєте цього чоловіка? — запитав її.

— Знаю.

— Звідкіля? — скинувся інженер. — Що за комедія, інспекторе? Для чого?

— Не гарячкуйте, — зупинив його. — Розкажіть, Ярино Григорівно, що ви бачили сьомого числа. І взагалі про все.

Табурчак пильно вдивлявся у жінку, а та вбирала поглядом кожну рису його обличчя і не могла розпочати…

— Це вона продає зернята на нашій вулиці! — впізнав її інженер і задоволено відкинувся на спинку стільця. — Я б на вашому місці не вдавався до послуг сумнівних осіб, — зневажливо здвигнув плечима.

— Не поспішайте з висновками, шановний, — порадив йому. — Говоріть, Ярино Григорівно.

— Важко мені… — зітхнула базарувальниця й осудливо похитала головою. — Сумнівних… Господи, я ж… — і часто закліпала.

Табурчак скривив губи в іронічній посмішці.

— Заспокойтеся, не треба, — сказав я.

— Угу… не буду… не буду, — поспішно витерла пучкою сльози, випросталась. — Так от…

Вона розповіла те ж, що й вчора.

— Що ти плещеш, жінко?! — схопився Табурчак, полотніючи. — В якому будинку? Кому ви вірите? Кому?! — зціпив кулаки, люто блискаючи очима. — Перекупка!

— Вашій матері, Вадиме Івановичу, матері, — спокійне сказав я. — Вірю вашій матері.

— Матері? Моїй?.. — Ще дужче видовжилося його лице, він сперся рукою на стіл і враз обм'як, втрачаючи свій шал. — Ця жінка… моя…

Я залишив їх наодинці. Вийшов надвір. В тіні під каштаном продавали квас, і я приткнувся до невеликої черги. Подумав, що за ці дні зробив дві добрі справи: знешкодив грабіжника і звів матір з сином. Табурчакове серце пом'якшає, забудеться образа і гіркота сирітства. Згадав рідну маму, і мені стало сумно. Як вона зі своїм хворим серцем? Їй скоро п'ятдесят. Мені закортіло почути розмову матері й сина. Чи примирились вони? Чи заперечуватиме Вадим Іванович своє знайомство із Шулешко?

Не поспішаючи піднявся на другий поверх, постояв під дверима — не хотів вертати матір і сина до гіркої дійсності.. Втім, робота є робота. Я відчинив двері.

Ярина Григорівна, заплакана, із скуйовдженим волоссям, пригорнула до себе голову Вадима Івановича. Я згадав славнозвісну картину «Повернення блудного сина»… Вони не звернули на мене уваги, тільки Табурчак на мить розплющив очі. На його обличчі — збентеження й біль.

Я сів за стіл. Ярина Григорівна змучено посміхнулася.

— Він усе розповість, — мовила виснажено. — Правда, Вадиме? — Син кивнув. — Він ні в чому не винен, тільки ото зв'язався з тією хвойдою. Аби ви знайшли Руслана… Кажи, кажи Вадиме. — І мати важко сіла навпроти.

Табурчак дивився у підлогу…

— Вадиме, — гукнула його мати.

— Зараз… — Він тремтячими пальцями розминав сигарету.

Через кілька хвилин, не дивлячись на мене, інженер розповів про своє передчасне повернення з відрядження й ночівлю у Шулешко. Все сталося, як я й передбачив, лише не бачився він із сином — сховався від нього у другій кімнаті. Чув його розмову з Шулешко, а потім і мою з нею. Признався, що сьомого Кисюра гостював у сестри і пішов од неї пізно ввечері. Відсутність сина налякала Табурчака, і вранці він подався додому. От і все. Нічого суттєвого, нового. Вже й не цікавило, чого вони сварилися з Василем.

Вадим Іванович тер лоб долонею, наче у нього розболілася голова. На сина невдоволено дивилася матір, і я зрозумів: він щось не сказав. Я його не питав, бо знав, що все одно скаже, якщо те відомо Ярині Григорівні.

— Лист, Вадиме, лист, — нетерпляче підказала йому мати.

Табурчак подав мені білий конверт з малюнком новорічної ялинки і написом під ним: «З новим роком!» Хм, з Новим роком у липні! Лист інженерові додому. Штемпель місцевий, сортувалося десятого у 22-му відділенні зв'язку. Я вийняв із конверта удвоє складений аркуш в косу лінійку, розгорнув, прочитав:

«Слухай, хмир болотяний, або ти женишся на Раїсі, або тобі не бачити свого сина, як вух без дзеркала. Усьок?»

Мені перехопило подих. Невже Кисюра? Недарма без крутійства визнав свої