Читати книгу - "Свідків злочину не було"

— Коли отримали? — запитав, вкладаючи лист у конверт.

— Вчора.

— Когось підозрюєте?

— Як вам сказати… — зам'явся. — Ви теж, напевне, здогадуєтесь.

— Брат її! А хто ж?! — вихопилось у матері.

— Він погрожував викрасти сина?

— Ні, погрожував мені: «Я тобі зроблю, ти мене запам'ятаєш…» В такому дусі, — пояснив інженер.

— За що погрожував?

— Я… — Табурчак знітився і відвернувся, глухо продовжив: — Я не хотів женитись на Раїсі.

З вікна кабінету я бачив, як з під'їзду нашого відділення вийшли Табурчаки. Ярина Григорівна забігала наперед і зазирала в синове обличчя, щось говорила, енергійно жестикулювала, потім зупинила його і закивала, ніби комусь погрожуючи, пальцем. Тепер Вадим Іванович не піде до Шулешко. Від сьогодні їхнім зустрічам кінець. У ньому прокинулось запізніле каяття. Свідчення тому — списані аркуші на столі.

Їх постаті затулило густе віття каштанів. Я вернувся до столу. Ще раз прочитав анонімку. Підкреслив «хмир болотний» і «усьок». В цих жаргонних слівцях відчувалося минуле Василя. Ось для чого просила його сестра приїхати.

Звичайно, не викрадати сина свого коханця, а якось вплинути, щоб покинув сім'ю і одружився з нею. А Кисюра виявився запопадливішим, заманив кудись Руслана і сховав. Підлий тип.

Прочитав лист Шулешко до брата. Безперечно, у його підтексті вчувалося занепокоєння. Проте Кисюра відповів, що Руслана не бачив, а тільки чув, ніби він забіг до сестри й тим добряче нахарапудив полюбовників. Отож заздалегідь приготував таку відповідь. А може, вистежив після тренування, бо Руслан дзвонив додому.

Де ж Кисюра сховав його? На дачі? Але ж ми все обдивилися. Стривай! А льох чи підвал?! Без них не обходиться жоден господар. Напевне, ляда майстерно замаскована в підлозі. Я схопився їхати на дачу Шулешко, та схаменувся, бо раптом подумав: чому мовчав Руслан? Адже чув нашу розмову, а ніякого сигналу не подав. Звичайно, на дачі його не було.

А де? Може, на іншій, на якій ніхто не жив? Часом не у когось із тих картярів ховав Кисюра Руслана? Покажу анонімку грабіжнику. Як він зреагує на неї? Я заспішив до ізолятора. Зайшов до чергового і дав йому адресу Шулешко. Попросив привезти її у відділ.

Переступив поріг камери. Василь сидів навпочіпки у кутку, зіщулений, малий, ніби хлопчак. Оглянувся. Минуло лише півдоби, а обличчя вже посіріло, і в очах туга.

— Слухай, Василю, як ти докотився?..

— В душу лізеш, начальнику? Навіщо? — Кисюра звівся й прихилився до стіни.

— Облиш це дурне «начальнику»! — скипів я. — Ще не пізно стати людиною.

— Пробував. Розумієш… А все через умови. Я з п'ятого класу почав займатися боксом. Тренери мене запримітили, почали створювати умови: спочатку в школі, потім на заводі. Я майже постійно десь їздив, виступав на змаганнях, а оцінки ставили, зарплату нараховували…

— Значить, винні добрі дяді?

— І я, і вони. Да… Не став я ні олімпійським чемпіоном, ні світовим призером, — сумно зазначив Василь. — А обіцяли мені світле майбутнє. Все полетіло шкереберть: суд, колонія наче в нокауті. Довго зводився на ноги… Мріялось… вийду на волю, тренуватимусь — загримить моє прізвище. Ось і загриміло, — кисло посміхнувся. — Знову небо в клітинку… Відбув строк, опинився за ворітьми — і закрутило: кореші, горілка, карти, чувихи… За два тижні просадив те, що накапало за чотири роки, й сів на мілину. Подався на лісозаготівлю, трохи повколював — розрахували. Обридла тайга, постійне давай-давай, а на півдні вирувало гарне, веселе життя. Тут лист від Раїси… І чого я перед тобою, капітане, сповідаюсь? — здивовано запитав.

— Без сповіді важко, Василю. Скажи, чого тебе кликала сестра?

— Не здогадуєшся? — лукаво примружився Кисюра. — Щоб вплинути на її зальотника. Вона… вагітна. А він, гад балухатий, тепер у кущі, — скреготнув зубами.

Брат заступився за сестру. Його турбувала її доля, і Кисюра того не приховував, але побіжно кидав на себе тінь підозри. Невже Василь так упевнений, що лист не потрапив до мене? Аж дивно. Може, не він писав… Після відвертої нашої бесіди не хотілося показувати листа. Але істина вимагала.

Я подав його зі словами:

— І ти викрав Руслана і шантажував його батька?

Кисюра пробіг очима каракулі, закліпав, і його лице поволі кам'яніло. У камері нависло давке мовчання.

— Ти що мені чіпляєш, капітане? — розгублено й тихо мовив Кисюра. — Я з тобою, як… А ти? — й ображено відвернувся до стіни.

— Але ж мені треба перевірити, — невпевнено відповів я.

— Іди, нам нема про що говорити, — буркнув насуплений Василь. — Іди, сповідальник.

Мене спантеличила його поведінка. Я чекав обурення, вигуків, заперечень… А він тільки звинуватив мене у підступності, ніби я навмисне викликав його на душевну розмову, щоб скористуватися з неї і підкласти йому свиню. Тепер Кисюра сховався, наче равлик — у свою хатку. Виникле довір'я розтануло, мов травневий сніг, і далі вести розмову — безглуздо.

Піднявся до себе в кабінет. Шулешко ще не було. Непокоїв лист, бо за ним міг ховатися хтось невідомий, кого я взагалі не знав.

Мені стало тоскно як ніколи. Пошкодував, що викликав Шулешко. Вона теж не причетна до зникнення Руслана. Хтось постукав.

— Заходьте.

На порозі з'явилася білосніжна постать. Жінка одягнена в брюки й блузку, які знадливо підкреслювали її зграбну фігуру, солом'яне волосся розпушене й вільно спадало на плечі, а півобличчя затуляли дзеркальні світлозахисні окуляри. У руці — вишукана сумочка, теж біла. Шулешко привіталась і сіла напроти мене. За скельцями я не бачив її очей, але відчував на собі глузливий погляд. Кабінет сповнився пахощами парфумів. Сестра Кисюри, знаючи собі ціну, трималася невимушено й незалежно. Поки