Читати книгу - "Дорогами Маклая"

Проїжджа частина вулиці чудова. Простора, ідеально чиста. Та розмах проспекту надто не гармоніює з його будинками. Ліворуч і праворуч хаотичне нагромадження халуп, напіврозвалених, з дірявими покрівлями, обвішаних якимось дрантям.

А в кінці проспекту над усією Джакартою підноситься готель «Індонезія» — ультрасучасна чотирнадцятиповерхова будівля із скла й бетону, останній крик прогресу. Проект будівлі розробили японці з допомогою своїх електронно-обчислювальних машин. Над вікнами треба було поставити такі дашки, щоб у номери не попадало сонячне проміння й водночас було багато світла. Будівництво коштувало вісім мільйонів доларів. Сума велика, можна забудувати чотири- і п'ятиповерховими будинками весь проспект.

За готелем починається колишня стара Батавія, точніше, колишнє Нове місто, про яке писав Станюкович. Відтоді воно майже не змінилося, тільки подекуди з'явилися нові будівлі в стилі модерн. Красою своєю вони не поступаються перед старими. Високі сріблясті дахи, стіни обличковані візерунчастою світло-кремовою плиткою. Замість балконів, якщо будинок багатоповерховий, на кожному поверсі від рогу до рогу повиті квітами веранди. Багато скла, витончені портики, широкі засклені під'їзди, до яких ведуть такі ж широкі мармурові сходи. А навкруг — пальми, столітні варингіни, канарії, агави і квіти, квіти… Від одного будинку до другого іноді сотні метрів. Здається, вони розкидані по парку стихійно, без будь-якого плану. Сплановано тільки сам парк, усі вулиці-алеї якого кілометровими скісними променями ведуть до широкої прямокутної площі. Вона в глибині парку начебто посередині величезного круга.

Тінисті корти, зелені галявинки, на яких грають у гольф, фонтани, величезні клумби. І — тиша. Коли-не-коли прошурхотить по асфальту машина, неквапно перейде вулицю випадковий перехожий… Пожвавлено тут буває тільки вранці й увечері, в години пік і коли люди виходять на прогулянку.

Це тепер центр Джакарти, один з найрозкішніших районів міста. Тут розміщені урядові установи і живуть ті, хто має багато грошей. Досить сказати, що твій дім у Ментензі (так тепер зветься цей район), і всі зрозуміють, яке становище ти посідаєш в суспільстві. Отже, ти або високопоставлений урядовець, або власник значного капіталу.

Сучасна Джакарта — місто, гідне подиву. Ніяких півтонів, тільки крайнощі. Фешенебельний Кебайоран-Бару, що потопає в зелені й квітах, і одразу ж голий, асфальтно-халупний проспект Генерала Судирмана; затишний, далекий від міської метушні Ментенг і — величезне, без зелені, страшенно перенаселене Нижнє місто, яке давно злилося з Меитенгом, але, як і раніше, лишилося його цілковитою протилежністю.

На вулицях лавина машин і бечаків — рикш із триколісними велосипедами (спереду під брезентовим тентом розмальоване в яскраві кольори м'яке крісло для двох пасажирів). Тротуари, як у нас і взагалі в Європі, є не скрізь. Усі обов'язково їдуть. У машинах, кабріолетах, запряжених міцними, доладними конячинами, які подзенькують дзвониками й розцяцькованою сріблом збруєю, на моторолерах, мотоциклах і… жіночих велосипедах. В індонезійських саронгах[23], які нічим не відрізняються від жіночих спідниць, користуватися чоловічим велосипедом незручно.

На бруківках, спритно шастаючи між машинами й колясками бечаків, бігають тільки босоногі хлопчаки: газетярі й продавці солодощів. Мене вражали газетярі. Ледь пригальмувавши, киньте з машини монету, і він, спіймавши її на льоту, вмить тицьне вам у руки газету. Спритність незбагненна. Адже при цьому треба ще не заґавитись, бо один необережний крок — і ти під колесами.

Багато вулиць перетинають напівзанесені мулом канали з каламутною жовтуватою водою, від якої смердить гнилим болотом. Але в кожному каналі купаються й перуть шмаття. Тут же, біля води, бродять худі жовті й білі кози.

Великих будівель мало. Котеджі, дощані будиночки з пласким дахом і довгі, схожі на сараї халупи. Халупчини туляться одна до одної так щільно, що окремо їх часто не можна розрізнити. Деякі квартали здаються однією суцільною будовою — наче соти, поділені на чарунки. Понад п'ять мільйонів населення налічується в Джакарті і з них десь три чверті мешкає в Нижньому місті. А площа його не набагато більша за Ментенг.

Гуркіт моторів, ґвалт бечаків, курява, насичені автомобільним гаром смердючі випари каналів. Близькість моря зовсім не відчувається. Начебто біля Джакарти його й зовсім немає.

Нічого приморського немає і в зовнішньому вигляді міста. Неначе збудоване воно десь на континенті. Великий сухопутний торговець. Безліч крамниць, сотні базарів, сила-силенна кав'ярень і румах-маканів. Кожен шостий мешканець Джакарти чимось торгує. Торгівля не припиняється навіть уночі, при світлі гасових ламп (потреба міста в електроенергії задовольняється лише на третину). Цікаво, що вночі все продається тільки для чоловіків. Жіночі речі після заходу сонця крамар прибирає під прилавок. Хоч би як просили його, жодної жіночої дрібнички він уночі не продасть. Такий порядок. Чим він зумовлений, не знаю. Ніхто до ладу мені не пояснив. Усі посилалися на якийсь велемудрий звичай.

… Попереду на повному ходу врізалися одна в одну дві вантажні машини. Весь рух одразу зупинився.

Наш шофер, мабуть наймовчазніший з усіх мовчунів, звертаючи на узбіччя, сказав усміхаючись:

— Поцілувалися дві поліції — військова й цивільна. Отой, зелений, — вояка, а жовтий — цивільний.

Ми вийшли з машини й, поки не розсоталася вулична пробка, товклися в натовпі роззяв. Здається, обійшлося без жертв.

Був полудень, топився асфальт.

Знову сідати в розжарену закриту машину не хотілось. Я запропонував Анді проїхати до Сламат Маклай-рая[24] на колясці бечака.

З колясок, що стояли неподалік, нам сподобалася найяскравіша. З одного боку на ній були намальовані сліпучо-сині гори, з другого — жанрова картинка: згорнувшись на рогожці, спить біля своєї коляски бечак. Над ним — пальма, білі хмари й променисте сонце, стилізоване під усміхнене дівоче обличчя. Навскоси через увесь цей борт строкатою в'яззю виведено: «Матахаріку Ян