Читати книгу - "Мати чи бути?"

Оскільки в житті ми керуємося принципом володін­ня, ми маємо боятися смерті. Жодне раціональне пояс­нення нас цього страху не позбавить. Та навіть у смертну годину його можна послабити, якщо воскресити відчуття прихильності до життя, відгукнутися на любов близьких взаємним поривом любові. Зникнення страху смерті по­чинається не з підготовки до неї, а з постійного докладайня зусиль зменшити вплив власницьких проявів і підси­лити прояви буття. Як казав Спіноза, мудрий думає про життя, а не про смерть.

Поради щодо того, як померти, є насправді пора­дами щодо того, як жити. У міру вивільнення від жадо­би наживи в усіх формах, а особливо від егоцентризму, слабшатиме страх смерті — адже тоді нам не буде що втрачати[20].

ТУТ І ТЕПЕР — МИНУЛЕ І МАЙБУТНЄ

Буття існує лише тут і тепер (hic et nunc). Володіння здійснюється в часі — минулому, теперішньому або май­бутньому.

При орієнтації на володіння ми прикуті до того, що нагромадили в минулому, — це гроші, земля, слава, соці­альне становище, знання, діти, спогади. Ми думаємо про минувшину і наші почуття — це спомини про минулі по­чуття (або про те, що ними здається). (У цьому криється сутність сентиментальності.) Ми є минулим і можемо ска­зати: «Я — це те, чим я був».

Майбутнє — це передчуття того, що стане минулим. Ті, хто має установку на володіння, сприймають його як минуле, що висловлюється в такий спосіб: «У нього (неї) є майбутнє». Мається на увазі, що ця людина володітиме багатьма речами, хоч зараз їх у неї нема. Слоган з рекла­ми компанії Форда «В майбутньому на вас чекає „Форд“» обіцяє, що ви матимете авто. Точнісінько так під час де­яких оборудок продаються і купуються «майбутні товари». Фундаментальні засади володіння лишаються ті ж самі, незалежно від того, оперуємо ми минулим чи майбутнім.

Теперішнє — це точка, в якій минуле зустрічається з майбутнім, це станція, що з'єднує їх на межі двох часів, і якісно вона нічим не різниться.

Що ж до буття, воно необов'язково існує поза часом, але час не домінує над ним. Художник має справу з фар­бами, пензлями й полотном; скульптор працює з каменем і різцем; але поза межами часу лишається і сам творчий акт, і «образ» того, що кожен з них має намір створити. Це спалах або низка спалахів, але в такому «видінні» немає відчуття часу. Те ж саме стосується й мислителів. Запис думок забирає час, але творче осягнення їх — це позача­совий акт. І це властиво кожному прояву буття. Пережи­вання любові, радості, розуміння істини відбувається не в часі, а тут і тепер. Оце «тут і тепер» є вічністю, або поза­часовим виміром. Однак вічність не можна визначити як нескінченно тривалий час, хоча саме таке хибне уявлення є досить поширеним.

Кажучи про ставлення до минулого, слід зробити одне важливе зауваження. Наші посилання на минуле вті­люються у форму спогадів, роздумів про нього; за такого способу «володіння» минулим воно мертве. Однак минуле можна повернути до життя. Якусь подію з нашого минуло­го можна пережити так само жваво й емоційно, ніби вона відбувається тут і тепер; ніби можна відтворити минуле, оживити його (тобто воскресити померле символічним способом). І тією мірою, якою ми робимо це, минуле пере­стає бути минулим; воно стає подією, що відбувається тут і тепер.

Майбутнє теж може сприйматися так, ніби воно має місце тут і зараз. Це відбувається, коли якусь майбутню подію ми передбачаємо з такою точністю, що вона почи­нає належати майбутньому лиш «об'єктивно», тобто як зо­внішній факт, але не суб'єктивно, тобто не в нашому вну­трішньому досвіді. Такою є природа справжньої утопічної думки (на відміну від утопічних мрій); таким є підґрунтя іс­тинної віри, яка не потребує зовнішньої реалізації «в май­бутньому», щоб переживання стало реальністю.

Поняття минулого, теперішнього і майбутнього, тоб­то часу, увійшли в наше життя, бо вони відбивають пара­метри фізичного існування: обмежену тривалість нашого життя, необхідність постійно дбати про свій організм, при­роду фізичного світу, з якого ми черпаємо все, що потріб­но для підтримання життя. Ми не можемо жити у вічності, смертні не в змозі ігнорувати час чи бути йому непідвлад­ними. Ритмічна зміна дня і ночі, сну і бадьорості, дорослі­шання і старіння, потреба підтримувати себе роботою і за­хищати себе — всі ці чинники змушують нас рахуватися з часом, якщо ми бажаємо жити, а наш організм змушує нас цього бажати. Але одна річ — рахуватися з часом, а інша — підкорятися йому. Якщо в житті переважає прин­цип буття, то ми поважаємо час, однак не коримося йому. Якщо ж превалює принцип володіння, ця повага перетво­рюється на підкорення, адже в такому випадку речами є не лише речі, а й усе живе. Час починає владарювати над нами. Принцип буття скидає час із престолу; він перестає бути ідолом, який підпорядковує собі наше життя.

В індустріальному суспільстві влада часу безмежна. Нинішній спосіб виробництва потребує «хронометрувати» кожну дію, а тому не лише робота на нескінченному кон­веєрі, а й загалом більшість видів нашої діяльності підпо­рядковуються чиннику часу. До того ж час — це не лише час, «час — гроші». Машина має бути використана мак­симально, і тому вона нав'язує робітнику свій ритм.

Час панує над нами саме через машину. Лише у віль­ний від роботи час є видимість якогось вибору. Але ми за­звичай організовуємо своє дозвілля так само, як і працю, або повстаємо проти тиранії часу, віддаючись абсолютним лінощам. Однак неробство, — якщо непокору часові не вважати ділом, — лише ілюзія свободи, насправді це всьо­го лиш умовне визволення із в'язниці часу.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ: НОВА ЛЮДИНА І НОВЕ СУСПІЛЬСТВО

VII. РЕЛІГІЯ, ХАРАКТЕР І СУСПІЛЬСТВО

У цьому розділі розглянуто тезу щодо взаємодії соці­альних змін і змін соціального характеру, а також тезу, що «релігійні» імпульси надають людям енергію, потрібну для здійснення докорінних соціальних перетворень. Відповід­но, пропонується висновок, що нове суспільство можна збудувати лише в тому випадку, якщо в людському серці відбудуться глибокі зміни, тобто наявний об'єкт поклонін­ня буде замінено на новий[21].

Основи соціального характеру

Вихідною точкою для наступних