Читати книгу - "Фіолетові діти"

— Доброго ранку, Ірино Іванівно! Доброго ранку, Агрипино Григорівно!

— Доброго, доброго… Щось ти змарніла, Даринко, — кидає «комплімента» Партизанка.

— З приїздом, — фіксує на мені погляд Гюрза.

Головне, це впасти в око цим двом, іншу дрібноту я не рахую. І можна сміливо йти до кабінету спати. Треба відпочити, бо я відчуваю, що зараз просто впаду.

У кабінеті дивлюся в люстерко: дійсно виглядаю жахливо — темні кола під очима, а про зачіску вже й годі казати… Та байдуже! Бо очі в мене вже злипаються. Тому я зачиняю двері на ключ ізсередини, сідаю в крісло для релаксації та підсовую під ноги стільця, накриваюся зверху давно принесеною з дому ковдрою.

…Туман здіймається над чорною, зораною землею. Деінде видніються плями білого снігу. У степу попереду щось світліє… Схоже на могильну плиту. Біля неї спиною до мене стоїть дівчина. У чорному до п’ят убранні. Голова в неї не покрита. Червоне волосся розвіюється на тлі попелястого неба, яким низько сунуться чорні купчасті хмари.

Я наближаюся. На кам’яну брилу надгробного пам’ятника всідається чорний крук. Дівчина лінивим рухом руки зганяє птаха. Він невдоволено каркає та злітає, важко розправляючи крила. Пролітає поряд і вітер, який він здійняв у повітрі, обдає моє обличчя холодною хвилею.

Дівчина повертається. На її блідому, майже білому, обличчі виділяються яскраво-калинові губи та прозоро-зелені очі, підфарбовані рожевими тінями. Вона дивиться повз мене, не помічаючи моєї присутності. Знову повертається до пам’ятника та проводить руками по напису, ніби погладжуючи його. Вузькі зап’ястя, тонкі білі пальці з яскравими червоними нігтями аж світяться на сірому тлі могильної плити. І я бачу напис, який вона пестить. Там написано готичними буквами:

Maya Verbolaz

Майя, Майя… Я пам’ятаю це ім’я…

І ця дівчина, я її теж пам’ятаю… Ця дівчина — то… Я її десь зовсім недавно бачила… Світлана?..

Я прокидаюся. Дивлюся на годинник: проспала три години.

З голови не йде дивний сон.

Треба, таки треба поговорити з Майєю. Сьогодні ж. Я трохи приводжу себе до ладу: розчісую гребінцем скуйовджене волосся, замазую тональним кремом кола під очима. Та йду шукати Майю.

Я знаходжу її в їдальні. Майя з кількома подругами сидить за столом — вони п’ють колу, заїдають тістечками та весело тріскотять.

Підходжу. Вітаюся:

— Здрастуйте, дівчата!

Вони замовкають і повертаються до мене.

— Майє, я б хотіла тебе бачити в себе, — спокійно кажу, не звертаючи уваги на холод, яким повіяло від них, мов протягом.

Майя дивиться на мене зверху вниз, хоча вона сидить, а я стою. Її підведені чорні очі на блідому обличчі випромінюють шляхетне презирство. Як, їй? Їй?! Має нахабство вказувати якась зухвала комаха?

— Це ще чого? — ледь кривить темні губи.

— Я тебе чекаю. Завтра. Після уроків, — твердо відповідаю. — І я не маю наміру з тобою дискутувати!

Я розвертаюся й іду геть, бо відчуваю, що сьогодні в мене не вистачить сили на те, щоб воювати з нею. Підлітки, як ніхто, учувають слабкість супротивника…

Чую приглушений сміх за спиною, озираюся. Майя показує мені «fuck» — ніготь середнього пальця пофарбовано чорним, і на ньому глузливо оскалюється намальований білим череп.

Звичайно, Майя не прийшла.

І не тільки до мене. Вона також не прийшла і до школи.

А вже після великої перерви я отримую дивний дзвінок. Номер не визначається.

В слухавці чую тривожний голос Кирила:

— Дарино… Дарино Миколаївно, вибачте, що я вас турбую. Мені… більше нема до кого звернутися з цим проханням. Будь ласка, зайдіть до Майїної матері та повідомте, що з нами все гаразд, щоб вона не турбувалася… Не дзвоніть їм… Тільки не дзвоніть!

— А де ви? Де Майя?

— Вона зі мною, з нами все гаразд. Ми за декілька днів повернемося. Будь ласка, зайдіть на їхню квартиру в місті та передайте їй…

Дзвоник обривається. Я пробую передзвонити. Але чую тільки:

— Немає зв’язку з телефоном абонента…

Двері квартири Верболазів мені відчиняє мати Кирила — Антоніна Сергіївна Хорольська.

— Здрасті…— здивовано белькочу я.

А її мій візит, здається, зовсім не вразив. Вона зовні така, як завжди: підтягнута та незворушна, немовби її взагалі важко чимось пройняти. Але мене не обдуриш, я бачу — вона стурбована: і губи в неї стиснуті сильніше, ніж завжди, і напружені спина та шия роблять її рухи різкими, як у робота.

Хорольська проводжає мене до кухні. Кухня суперсучасна, немов зійшла зі сторінок новомодного дизайнерського журналу. Респектабельні меблі кольору слонової кістки плавними округлими формами оточують стіни і дорого поблискують хромованими та позолоченими деталями.

Мати Майї, сидячи за вишуканим столом, біля порцелянової чашки з недопитим чаєм, навіть і не намагається вдавати спокійну: у неї заплакані очі, скуйовджене волосся і червоний від постійного витирання ніс.

— Я не витримаю. Я цього не витримаю… З нею щось сталося. Вона… вона могла собі чогось заподіяти… Бідна моя дитина… — бурмоче вона, не помічаючи моєї присутності.

— Іро, так не можна, вгамуйся! — вимогливо наказує Хорольська та стуляє в ниточку губи.

— Не можу… це я винна… — хлюпає носом Ірина Верболаз.

Я обережно кахикаю, щоб на мене звернули увагу: