Читати книгу - "Дума про невмирущого, Павло Архипович Загребельний"

А коли зiйшло сонце, вони приїхали на мiсце роботи. Два майстри, в коротких напiвпальтах, обидва кривi (мабуть, це й врятувало їх од фронту), галасливi, як i солдати, наказали полоненим брати в сарайчику iнструменти i повели їх у лiс, де губилася колiя залiзницi.

Там, у густих чагарниках, вiд головної лiнiї вiдходила вбiк нова колiя, якась аж занадто рiвна й на всьому протязi схована вiд стороннiх поглядiв зеленню дерев. Андрiй подумав, що таку лiнiю з лiтака побачити майже неможливо.

— Куди вона йде? — запитав вiн Банникова.

— Кажуть, що до якогось воєнного об'єкта, — кинув той. — А втiм, нiмцi нам не доповiдали про це.

Вони довго спотикалися об вугластi шпали, аж поки нарештi дiсталися до того мiсця, де на насипi лежали ще не загвинченi рейки. Єфрейтор Зеп пiдiйшов до одного з майстрiв i щось сказав тому.

— Новенький? — крикнув той. — Де новенький? Ану давай на «бубi»!

"Бубi" називалася важка дерев'яна шпала, оббита шинним залiзом, з чотирма рукоятями, прилаштованими на шарнiрах. Чотири полонених брали «бубi», розгойдували його i, за командою майстра, з усього розмаху били в рейку. Вдержати це закуте в залiзо одоробло в них не вистачало сили, i тому полоненi пiсля кожного удару теж падали на рейки i лежали так, поки їх з прокльонами пiдiймали вартовi. Взагалi «бубi» був призначений для вирiвнювання залiзничної колiї, але в командi його використовували ще й для того, щоб приборкати найнепокiрнiших. Вiн був прокляттям, карою єгипетською цих виснажених до краю, нещасних бранцiв.

Разом з Андрiєм до «бубi» пiшов i Банников. Вiн тягав цю шпалу ось уже два тижнi, але майстер i вартовi що не вважали закiнченим той термiн покарання, який вони йому визначили за минулi грiхи, вчиненi ним проти Третього рейху.

— Швидше! — ревнув на них Зеп. — Я вам покажу, проклятi бiльшовики! Ви в мене зараз потанцюєте!..

Вiд змiни мiсця нiчого не змiнилося. Тут лаяли, штовхалися й били точнiсiнько так само, як на кам'яному кар'єрi. Отже, в Андрiя не було нiяких пiдстав до того, щоб якось змiнювати свою поведiнку. Коли «бубi» глухо гупнув об рейку i троє Андрiєвих товаришiв упали на землю, вiн упав теж. Але тi лежали на рейках якраз стiльки, щоб собаки не встигли пiдбiгти до них i почати шматувати їхнiй одяг i тiло, а Коваленко й не думав пiдiйматися навiть тодi, коли вiвчарки гаряче задихали у нього над головою.

— Вставай! — заревiв Зеп, замiряючись на Коваленка чоботом.

Андрiй не рухався.

— Взяти його! — наказав єфрейтор собакам, але тi лиш гарчали та обнюхували полоненого, не бажаючи кусати лежачого. Та Андрiй їх i не боявся. Що йому собаки, коли вiн бачив людей в десять разiв гiрших за собак. Вiн лежав, сховавши обличчя в руки, i повторював собi два тiльки слова: "Не встану, не встану, не встану!"

Зеп ударив його кiлька разiв, тодi покликав одноокого солдата, якого звали Фрiдрiхом. Той пiдiйшов, довго ходив довкола непорушного Андрiя, врештi сплюнув убiк i байдуже сказав, нi до кого не звертаючись:

— Може, пристрелити його отут? За саботаж, га?

— Ну, ти, стрiлець ще менi знайшовся! — буркнув Зеп. — За своє око треба було мститися росiянам на фронтi, а не тут. Вояка! Давай лiпше його пiднiмемо.

Вони вхопили Андрiя за руки й пiдвели його з землi. Вся команда кинула роботу й дивилася, що буде далi.

— Бери "бубi"! — наказав Зеп.

Коваленко, як сновида, пiдiйшов до «бубi» i взявся за рукоять.

— Давай! — гукнув майстер.

Четверо хекнули, розмахнулися шпалою й гахнули нею в рейку.

I знову повторилося те саме. Всi упали на рейки i знову встали, а Коваленко лежав i не ворушився.

— От саботажник! — сплюнув одноокий Фрiдрiх. — Давай його, Зеп, до мене.

— Бери, — охоче згодився єфрейтор, — таких чортiв я ще не зустрiчав.

Андрiя повели вперед, де полоненi великими кирками «штопали» шпали. «Штопання» полягало в тому, що пiд шпалу треба було набити стiльки щебiнки, щоб вона витримала тиск найважчих поїздiв i не сповзала нi в який бiк. Цiлий день треба було чимдуж бити шестикiлограмовою киркою на довгiм держаку, бити в неподатливий, упертий камiнь, вiдчуваючи кожен удар у зболiлому серцi, зриваючи шкiру на долонях. Навiть для здорових людей така робота видавалася б важкою; для цих же людей-тiней вона була справжньою каторгою.

Майстер показав Андрiєвi, як треба тримати кирку, як забивати щебiнку пiд шпалу, як перевiряти готовнiсть «штопки», тодi вiдступив убiк i наказав:

— Давай, проба.

Коваленко занiс кирку над головою, швидко нахилився, немов зламався у поясницi, викинув руки вперед, але, мабуть, не розрахував своїх сил, бо кирка вислизнула з його долонь i зi свистом полетiла просто на майстра. Той шарахнувся вбiк, злякано провiв очима i, тернувши рукавом обличчя, тихо сказав вартовому;

— Це якийсь ошалiлий. Забери його вiд мене.

Того дня Андрiй побував на багатьох роботах. Його поставили пiдкидати вилами щебiнку на насип, але вила в його руках тiльки бринькали по камiнцях, i майстер переконався, що з таким самим успiхом Коваленко мiг би носити цими вилами дим або воду. Пiсля того йому доручили загвинчувати рейки на стиках, але незабаром прогнали, бо виявилося, що вiн за пiвдня вправився тiльки з двома болтами: один загвинчував, а другий розгвинчував, ї так без кiнця. Врештi вiн опинився на полустанку, де пiд наглядом одного з вартових двоє полонених пиляли на дрова старi шпали. З годину Андрiй ретельно рiзав порохнявi старi, як печерицi, шпали, а тодi, скориставшись з того, що вартовий не стежив за їхньою роботою, запропонував своєму товаришевi перевернути пилку догори зубцями.

— Що ти! — злякався той. — А коли помiтять?

— Не помiтять, — заспокоїв його Коваленко, — Ти мене слухай, то не пропадеш.

I справдi.