Читати книгу - "Темпонавти, Володимир Аполлінарійович Заєць"

— Який я радий! Дуже вчасно! — вигукнув Антоній Ендотеліус і, одразу ж спохватившись, додав: — А втім, ти завжди вчасно. Але сьогодні у мене подвійне свято: приїхав онук з товаришем. З Церери прилетіли. Важко нам із Сидориною звикати, що його немає. Адже відтоді, як з його батьками сталося нещастя, він весь час жив у нас.

— Тепер він дорослий, — сказав Клеобатіс.

— О! — вигукнув старий. — Він у мене відомий вчений в галузі мутації генів, які визначають синтез гідроксилази.

Клеобатіс з розумінням покивав головою і зайшов до хати.

— Я тебе лишу з хлопцями, а сам піду на кухню: скажу, щоб кіберкухареві задали програму й на тебе.

Клеобатіс доброзичливо привітався з юнаками і відзначив собі, що Сергій — онук Антонія Ендотеліуса — чимось занепокоєний. Юнак кидав швидкі погляди то на товариша, то на Клеобатіса. Раптом він підвівся з дивана і, трохи почервонівши, звернувся до Клеобатіса:

— Дядьку Клео, мені треба поговорити з вами. Наодинці. Вибач, Клавдію, це дуже особисте.

Вони вийшли в іншу кімнату.

— Бачите, дядьку Клео, мені дуже незручно за дідуся Антонія…

Клеобатіс здивовано звів брови.

— Коли я сам, нехай вигадує, я його зрозумію і осуджувати не буду, — вів далі Сергій, — але ним весь час володіє нестримне бажання розповідати і при сторонніх неймовірні історії, які нібито були з ним. А історії такі, що… Мені б не хотілося, щоб мій дід став через це об’єктом насмішок. Ось і зараз він приготувався частувати пас наступною “найправдивішою” з історій.

— Про що ж ітиме в цій історії? — поцікавився Клеобатіс.

Сергій розгнівано махнув рукою.

— Про якийсь підірваний астероїд.

На його подив, Клеобатіс помітно пожвавішав.

— Про підірваний астероїд? Це дуже цікаво! Нехай розкаже.

Сергій здивовано глянув на нього. В цей час з кухні, дрібочучи ногами, повернувся Антоній Ендотеліус. Старанно випрасуваний чорний костюм висів на ньому, як на вішалці.

— Ну що ж, сядьмо, — сказав він, потираючи руки. — Скоро буде готовий сніданок, а тим часом, щоб розважити вас, розкажу вам одну історію, яка сталася зі мною. Найправдивішу з історій.

Сергій благально глянув на Клеобатіса. Той вдав, що не помітив цього.

— Отже, — почав Антоній, обвівши всіх натхненним поглядом, — сталося це ще тоді, коли я працював пілотом на малих розвідниках класу Б. Без зайвої скромності скажу: пілот я був пречудовий…

Сергій ніяково зіщулився. Його товариш грайливо хихикнув.

— Мушу сказати, що той період був для мене страшенно нещасливий. Якось, приміром, після віртуозно зробленої посадки на одному двигуні, я спіткнувся на зовсім рівному місці космодрому і… зламав ногу. Пролежавши місяць у гіпсі, я виписався з лікарні й одразу ж подався до свого друга Клеобатіса. Його вдома не було, зате мене зустріла вівчарка, злюща, як сто чортів. Мабуть, їй не сподобався лікарняний запах, що йшов від мене, і вона так хапнула мене за здорову ногу, що я кульгав зо три тижні.

Все це змусило мене серйозно замислитись. Я вирішив проаналізувати, як впливає на життя людини фактор везіння, тобто сукупність обставин, що сприяють діяльності даного індивідуума і перевищують певну середньостатистичну величину. Я не був щасливчиком, але й невдатником не був теж, отже, сприятливі й несприятливі обставини в моєму житті чергувалися досить рівномірно. Кількість щасливих і нещасливих випадків у житті людини скінченна, як і саме життя. Виходить, чим більше нещасливих випадків станеться з тобою на початку, тим вірогідніше, що надалі частіше траплятимуться випадки щасливі. Я зрозуміло пояснюю?

Слухачі мовчки кивнули.

— Що ж мене змусило замислитись? — тоном непереверіненою оратора виголосив Антоній. — Саме в цей час мені запропонували надзвичайно цікаву роботу, для якої везіння було б дуже бажаним. Робота полягала ось у чому: до Землі наближався астероїд К-3758. Через місяць він мав зіткнутися з Землею… Величезне космічне тіло наробило б утратної біди. Кому ж, як не мені, випадало відвернути катастрофу!

Сергій приречено опустив голову. Бабуся Сидорина, підперши пухку щоку кулаком, з явним задоволенням слухала старого космогатора.

— І ось, — усе більше запалюючись, вів далі Антоній Ендотеліус, — я взявся зробити кілька вибухів на астероїді, щоб розколоти його на дрібні шматки, які вже не були б для Землі небезпечними. Сказано — зроблено! Навантаживши ракету вибухівкою, я полетів до астероїда.

Мінімальна сила тяжіння на ньому уповільнила мою роботу. Лише завдяки моєму досвідові і незвичайним здібностям мені пощастило закінчити роботу буквально за кілька хвилин до крайнього терміну й закласти вибухівку в усіх визначених точках. Відлетівши від астероїда на кілька десятків кілометрів, я натиснув кнопку дистанційного підривача. Але вибуху не сталося. Я зрозумів, що смуга невезіння не скінчилась, а тим часом астероїд треба було підірвати, хоч би там що. Я аж здригнувся, уявивши, що станеться, коли ця мертва брила зіткнеться з живою плоттю нашої планети. Зволікати не можна було! Часу лишилося зовсім мало. Я підлетів до астероїда, одним стрибком подолав відстань між ракетою та зарядами і вручну замкнув контакти. Пекельний вибух струснув астероїд, як пір’їнку, мене відкинуло просто у відкритий люк ракети. Я вдарився об пульт управління, і несподівана думка обпекла мене божевільною надією: почалася смуга везіння! При ударі об пульт я якось натиснув кнопку старту, на табло засвітився напис: “До старту готовий”, і почався п’ятисекундний відлік часу. Новий поштовх, що струснув астероїд, відкинув мене в пілотське крісло, і тієї ж миті запрацював стартовий двигун.

Широко розплющивши очі, я дивився на екран, стежачи, як спухає на місці астероїда страхітливий пульсуючий клубок матерії; багрово-оранжеві язики полум’я прорвалися крізь чорні хмари.

Задоволено зітхнувши, я відкинувся на спинку крісла. Завдання було виконано.

Антоній Ендотеліус переможно оглянув присутніх. Бабуся Сидорина, усміхнувшись, подивилася на Антонія.

— Він завжди так цікаво розказує цю історію і завжди