Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

— Іди геть, іди, іди, — кажуть вони мені.

Я залишив їх у спокої, і все вийшло. Ми розв’язали задачу вчасно, але не обійшлося без крові, поту і сліз.

Спочатку я був людиною маленькою, гравцем другої ліги. Згодом мене призначили керівником групи. І життя нагородило мене зустрічами і спілкуванням з великими людьми, видатними фізиками.

Таким був, звичайно, Енріко Фермі. Якось він приїхав із Чикаго, щоб нас проконсультувати, допомогти, якщо виникнуть якісь проблеми. Ми зустрілися з ним, я перед тим зробив певні розрахунки і отримав якісь результати. Розрахунки були такі складні, що я ледь їх подужав. Я вважався експертом з розрахунків — завжди міг сказати, на що має бути схожа відповідь, або міг пояснити, чому вона така, а не інакша. Але цього разу все було настільки складним, що я не міг пояснити, чому результат такий, а не інший.

Тож я розказав Фермі про свою задачу, почав описувати результат, а він каже:

— Стривайте, перш ніж ви скажете результат, дайте подумати. Вийде щось типу цього (він був правий), тому що те-то і те-то. А пояснення, цілком очевидно, таке-то…

Він робив те, у чому я вважався майстром, удесятеро краще. Це був корисний урок для мене.

Ще в Лос-Аламосі був Джон фон Нейман, великий математик. Ми гуляли разом по неділях, лазили по каньйонах. Компанію нам частенько складали Ганс Бете і Боб Бейчер. Нам дуже подобалися ці прогулянки. Фон Нейман дав мені цікаву ідею: бути відповідальним за довколишній світ зовсім необов’язково. Тож за порадою фон Неймана я розвинув потужне відчуття соціальної безвідповідальності. І відтоді став дуже щасливою людиною. Саме фон Нейман посіяв у моїй душі зерна, які виросли в активну безвідповідальність.

Ще я зустрів Нільса Бора. Тоді його звали Ніколас Бейкер, він приїхав у Лос-Аламос із сином Джимом Бейкером, якого насправді звали Оге Бор. Вони приїхали з Данії. Нільс Бор, як ви знаєте, був світовою мегазнаменитістю. Навіть найвидатніші фізики сприймали Бора, мов божество.

Коли він приїхав уперше, влаштували окреме зібрання — усі хотіли подивитися на великого Бора. Зібралася повна зала людей, ми говорили про проблеми, пов’язані з атомною бомбою. Я приткнувся десь у кутку. Бор зайшов, пройшов на своє місце — я майже нічого не побачив понад головами людей, які стояли попереду.

Вранці того дня, коли він мав приїхати вдруге, дзвонить телефон:

— Алло, це Фейнман?

— Так.

— Це Джим Бейкер. — (Син Бора). — Ми з батьком хотіли би з вами поговорити.

— Зі мною? Я Фейнман, я просто…

— Так-так. О восьмій годині нормально?

Тож о восьмій годині ранку, поки всі ще спали, я пішов у домовлене місце. Ми пройшли в якийсь кабінет у технічній зоні, і Бор каже:

— Ми думали про те, як зробити бомбу ефективнішою, і придумали таке-то.

— Нє, — відповідаю, — так не вийде. Так нераціонально… бла-бла-бла.

— А якщо так-то і так-то, — каже Бор.

— Так трохи краще, але однаково все спирається на цю дурнувату ідею.

Так ми проговорили близько двох годин, крутили туди-сюди різні ідеї, сперечалися. Великий Бор усе намагався розкурити люльку, а вона раз у раз гасла. Він говорив дуже нерозбірливо — мені доводилося докладати великих зусиль, щоб тримати нитку розмови. Бора-молодшого я розумів краще. Нарешті він каже:

— Ну, тепер, думаю, можна скликати великих шишок.

Вони зібрали інших фізиків і обговорили картину з ними.

Потім Оге розповів мені, що сталося. Після першого візиту Бор сказав синові: «Пам’ятаєш отого хлопця, що стояв ззаду? Він тут один мене не боїться і прямо скаже, якщо мені спаде на думку якась божевільна ідея. Коли ми наступного разу захочемо щось обговорити, треба спершу покликати його, а не тих, хто на все відповідає “так, так, докторе Бор”».

У цьому плані я завжди був тупим. Не розумів, з ким говорю. Мене завжди цікавила тільки фізика. Якщо ідея здавалася мені паршивою, я казав, що вона здається мені паршивою. А якщо доброю — то доброю. Усе дуже просто.

Я завжди так жив. Якщо можеш так жити, життя стає добрим і приємним. Мені пощастило — я міг.

Після того як ми виконали всі розрахунки, мали пройти випробування. Після смерті дружини я поїхав до батьків у коротку відпустку, і от приходить телеграма: «Чекаємо народження дитини такого-то числа».

Я одразу вилетів назад і встиг за хвилину до того, як автобуси мали вирушати — нас відвезли на полігон за тридцять кілометрів від епіцентру вибуху.

У нас було радіо, нам мали повідомити, коли ця штука вибухатиме і всяке таке, але радіо не працювало, тож ми не знали, що відбувається. Але за кілька хвилин до запланованого вибуху радіо запрацювало, і нам сказали, що для спостерігачів, які сидять далеко, як ми, до вибуху двадцять секунд. Інші сиділи ближче — за десять кілометрів. Нам роздали темні окуляри, щоб дивитися на вибух. Темні окуляри? Та ви жартуєте! За тридцять кілометрів через темні окуляри ні чорта не побачиш! Я вирішив, що єдина справді шкідлива річ — ультрафіолетове світло (яскраве світло очам не зашкодить). Сів у кабіну вантажівки і розсудив, що через вітрове скло ультрафіолет не проходить, а значить, тут безпечно і я побачу цю бісову штуку.

І от настає цей момент. Такий колосальний спалах світла, що я схиляю голову і бачу на підлозі кабіни пурпурову пляму. Кажу собі: «Це не воно, це ефект на сітківці». Піднімаю голову і бачу, як біле світло міняється на жовте, а потім — на оранжеве. Виникають і розходяться хмари — від стискання повітря і розширення ударної хвилі.

Нарешті виникає величезна оранжева куля, її центр неймовірно яскравий, вона починає підніматися, дрижати, по краях чорніє, а потім бачиш гігантські клуби диму, з яких виривається полум’я. Гаряча штучка.

Усе це тривало близько хвилини. Я бачив усі ці переходи від яскравого до темного. Решта сиділа в темних окулярах, а люди на десятому кілометрі взагалі нічого не бачили, бо їм наказали лежати на підлозі. Може бути, що я єдина людина, яка бачила все це неозброєним оком.

Нарешті хвилини через півтори чути колосальний шум — БАХ, а потім гуркіт, схожий на гуркіт грому, — саме це