Книги Українською Мовою » 💛 Гумор » Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз 📚 - Українською

Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

427
0
12.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Претенденти на папаху" автора Олег Федорович Чорногуз. Жанр книги: 💛 Гумор. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 133
Перейти на сторінку:
вилетів, немов голубий промінь, з-під її вій і пронизав його серце наскрізь. Сідалковський скрикнув то від болю, чи від радості, але про себе, в душі, а вголос сказав:

— Тоді ближче до діла!

І з цими словами кинувся до найближчого кіоска, в якому продавали коньяк у стограмових «мерзавчиках» у необмеженій кількості, незважаючи на час продажу, визначений правилами торгівлі.

— П'ять «мерзавчиків» і десять бутербродів, — замовив він, а подумки, як завжди, додав: «Бо ніщо так не зближує людей, як добра випивка і закуска».

Айстра не зводила з нього погляду, сповненого вдячності і, здається, любові, і вечірньому сонцю не залишалося нічого іншого, як зійти зі сцени й передати пост спостереження дідусеві місяцю, який усякого набачився на своєму віку і тепер до найпалкіших почуттів був індиферентний, як сказав би у цьому випадку Клавдій Миколайович Хлівнюк.

— Сідалковський, мені холодно, — поскаржилася вона після перших ковтків коньяку, але таким теплим голосом, що він спочатку засумнівався в її щирості, але, заглянувши в її палаючі від щастя й бажання очі, в ту ж секунду безмежно повірив їй, бо по собі знав, як морозить під час лихоманки, надто таких молодих, як Айстра.

Він поспішив її зігріти в своїх обіймах, поки температура не піднялася ще вище. Сонце упало за обрій, посилаючи їм свої прощальні промені й тепло. В останньому Айстра вже не відчувала потреби — тепер для неї і сонцем, і теплом став Сідалковський.

З Дніпра повівало прохолодою, бензиновим чадом від моторних човнів, що йшли табуном, як натомлені мустанги на спочинок, і ще чимось п'янким, незайманим і вічним. Сідалковський назбирав сухого хмизу, дощок від розкиданої по березі тари, якої постійно не вистачає в приймальних пунктах склопосуду, і заходився розкладати багаття. Айстра, накрившись своїм платтячком та його піджаком, імітувала ритмічний дріб зубів, погрожуючи цілісності емалі. Потім почергово переходила від коньяку до бутерброда і навпаки.

— Люба моя, — застеріг Сідалковський, помітивши, що Айстра збирається запхнути до свого маленького ротика величезний шматок хліба з любительською ковбасою, — цим бутербродом ви не тільки поламаєте свої чарівні зубенята, а й попсуєте фігуру ще до того, як вас оберуть королевою пляжу.

Він ніжно обійняв її. Айстра випурхнула з його обіймів і побігла по піску, який ще не встиг охолонути, здіймаючи навколо себе сріблясто-червоні (від вогнища) фонтанчики, що вилітали з-під її бронзових, ніби виточених ніжок. Сідалковський наздогнав її й знову вхопив у свої міцні обійми. Дівчина стояла, відкинувшись усім станом назад, упершись обома руками в груди Сідалковського, заперечливо похитувала головою і повторювала одне-єдине коротеньке слово. Євграф знав, що ніяка сила в світі, незважаючи на непостійність у всьому іншому, не примусить її зараз змінити оте «ні» на інше коротке слово протилежного змісту. Але він знав також, що красномовність жінки найкраще зупиняти поцілунками, тож негайно припинив цей потік слів, заощаджуючи кисень і даючи спочинок маленькому Айстриному язичкові…

…Пахло димом, дніпровськими хвилями й чимось безмежно прадавнім і вічно сучасним…

Сідалковський струсонув головою, ніби прокидаючись від солодкого сну. Айстра дивилася на нього замріяними очима і ніби запитувала: «Ну, що ж ти мовчиш? Щось згадав?»

— Згадав, — посміхнувся Сідалковський. — Нашу першу зустріч на березі Матвіївської затоки. Там, де ти, прошу пардону, хотіла трохи підгодувати раків.

Вона посміхнулася — щаслива, рум'янощока.

— Я рада, що знову зустріла тебе, — тихо мовила.

— Я теж, — щиро сказав він. — Роздягайся, Айстро, бо твій одяг, навіть імпортний, не пасує до моєї форми, — показав Сідалковський на свої міні-трусики з генеральськими лампасами. — Втім, якщо ти стомилася з дороги, то дозволь допомогти тобі…

Він уже став на коліна, щоб зняти з неї гарні імпортні чобітки з мідними шпорами, як раптом у двері постукали.

«Невже й досі немає світла?» — подумав Євграф і пішов до дверей. Мовчки відчинив їх і вражено застиг: на порозі стояла Ія…


РОЗДІЛ X,
у якому розповідається про пізнє барокко, італійську сосну-пінію та її охоронців, ремонт у гарнізонному магазині, вилицюватого манекена, ательє, де шиють папахи, про ворона на асфальті, деформацію Антошиного обличчя, кінотеатри й маршрутні таксі, власника сучкуватого предмета, натуральний обмін шапки на цеглину, папахову пошесть у Кобилятині-Турбінному, безсмертя і австралійського собаку дінго, законодавця мод і ноги обручем

Напередодні 23 лютого Стратон Стратонович почував себе, як полковник, якому за наказом присвоєно звання генерала, от тільки погонів ще не вручили. Він випрасував по-військовому, через газету, свої шевйотові, повоєнного випуску, штани, одягнувся, примостив на голові папаху і, поклавши в нагрудну кишеню повістку з військкомату, вийшов на вулицю.

Ковбик жив у масивному особняку, який за своїм стилем скидався на пізнє барокко. Металеві жалюзі на вікнах і ліпні карнизи під трьома балконами, фруктовий сад з однією італійською сосною-пінією і двома волоськими горіхами, що стояли обабіч неї, мов особисті охоронці. Вітальня, як і хол, який він називав сіньми, нагадувала музей, де виставлені зразки меблів різних епох і напрямків. Деякі речі, наприклад, круглий письмовий стіл, темно-коричнева тумбочка й шкіряне крісло на коліщатах, скидалися на господаря і його господиню. А весь дім, як і ці речі, носили на собі відбитки дореволюційного стилю, а точніше — того ж пізнього барокко. Стратон Стратонович навіть не здогадувався про це, поки унікальних зразків не побачив Ховрашкевич і не визначив їхню епоху: кінець XIX — початок XX століття. Це дуже образило Стратона Стратоновича.

— Ви, мабуть, Михалку, гадаєте, ніби я настільки темний чоловік, що тримаю в себе дореволюційні меблі?..

— То я перепрошую, але то ще нічого не означає…

— Ну-ну, — перебив його Стратон Стратонович і про всяк випадок порадив закусити.

Спальня і вітальня містилися на другому поверсі. Саме тут, у спальні, коли не було нікого з домочадців, Стратон Стратонович ось уже майже півмісяця відпрацьовував ходу заступника паризького мера. Варто було йому одягти оті французькі кальсони з двома симетричними квіточками нижче спини й назвою фірми «Афер д'онер», як він зосереджувався на головному. Перед його заплющеними очима

1 ... 34 35 36 ... 133
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"