Читати книгу - "Секретний фарватер, Леонід Дмитрович Платов"

І раптом Шубін заговорив про те, про що йому не слід було говорити. Він зрозумів це одразу: погляд Вікторії Павлівни став ще більше чужим, відштовхуючим.

Та Шубін і далі говорив, тому що ні за яких обставин не звик відступати перед небезпекою!

Він замовк зненацька, наче спіткнувся, — Вікторія Павлівна повільно усміхнулася куточками рота.

Мовчанка.

— Дякую вам за виявлену честь! — вона говорила, обережно підбираючи слова. — Звичайно, я ціную, і тішуся і так далі. Але ж ми зовсім різні з вами! Вам не здається?.. Думаєте, яка я? — погляд Шубіна сказав, що він думає. Вона трошечки зашарілась: — Ні, я дуже прозаїчна, повірте! Усі ми якоюсь мірою лише здаємося одне одному… — Вона затнулася. — Може, я незрозуміло кажу?

— Ні, усе розумію.

— Очевидно, я трохи старомодна. Що поробиш! Такі ми, корінні ленінградки! Принаймні ви… Ну, як би це м’якше сказати… Ви не зовсім у моєму стилі. Надто галасливий, скороспішний. Від ваших темпів просто голова йде обертом. Бачите мене лише вдруге і…

— Утретє… — тихо поправив він.

— Ну, утретє. І формально освідчуєтесь! Я знаю, про що ви казатимете. Ладні чекати хоч сто років, будете тихий, розсудливий, терплячий!.. Але в мене, бачте, є сумний досвід. Мені разів десять уже освідчувались.

Вона сказала це без будь-якої манірності, а Шубін у думці пожартував над собою: “Одинадцятий знехтуваний!”

— Я ось що пропоную, — промовила вона, — тільки круто, по-військовому: взяти й забути! Наче й не було нічого! Давайте забудемо, га? — вона прямо глянула йому в очі. Навіть не запропонувала традиційної солоденької цукерки “Дружба”, якою звичайно стараються підсолодити гіркоту відмови.

Шубін встав.

— Ні, — сказав він з гідністю і випростався, наче по-команді “струнко”. — Забути?.. Ні! Щодо мене, то я завжди… все життя…

Він хотів сказати, що все життя, завжди пам’ятатиме і любитиме її і пишатиметься цим коханням, та йому перехопило в горлі.

Він уклонився і вийшов.

А Вікторія Павлівна зачудовано дивилася йому вслід.

Слова, як це часто буває, не сказали їй нічого. Сказала — пауза! Йому зненацька забракло слів, такому винахідливому, такому самовпевненому!

Горе, та й годі! Цілих півгодини вона втовкмачувала йому, що він не подобається їй і ніколи не зможе сподобатись! Роз’яснювала спокійно, просто, логічно! І ось — наслідок!

Якщо вже уявити мужчину, який міг би їй сподобатись, то, очевидно, він був би стрункий, з натхненним обличчям і тихим голосом.

Такий був її батько, концертмейстер філармонії. Такі були і батькові друзі: скрипалі, співаки, піаністи.

Вони часто музичили в домівці Мезенцевих. Дитинство Вікторії було ніби осяяне російським романсом. Скрутившись бубликом на ліжку у віддаленій кімнаті, вона засинала під “Весілля” Даргомижського або чудове тріо “Ночувала хмарка золотая”. Досі зворушливо ласкава “Колискова” Чайковського викликає клубок у горлі. Так виразно пригадується батько.

Дивачка? Можливо. Відтворене в мистецтві сильніше діяло на неї, ніж реальне життя. Читаючи роман, могла закохатися в його героя і ходити тиждень, наче в чаду. Але палкі залицяльники тільки сердили і дратували її.

“Віктошо! Згадаєш наше слово: ти зостанешся старою дівою!” — трагічно застерігали її подруги.

Вона знизувала плечима з тим байдуже-самовпевненим виглядом, який у таких випадках можуть дозволити собі тільки дуже вродливі дівчата.

Її називали Царівною-Лебідь, Сплячою красунею, просто крижинкою. Вона поблажливо усміхалася — куточками рота. їй і справді було байдуже: не манірничала і не кокетувала.

І раптом у її життя — на запаморочливій швидкості — вдерся цей моряк, зовсім чужа їй людина, галаслива, прямолінійна, настирна!

Йому відмовили. Він не вгавав. Був готовий на все: примушував жаліти себе чи обурюватися собою, тільки б не забували про нього!

Мезенцева була така лиха на Шубіна, що зле спала тієї ночі…

І він зле спав ніч.

Але вранці настрій його змінився. Він належав до тих людей з дуже врівноваженою психікою, які вранці незмінно відчувають бадьорість і приплив сил.

Місто звечора закуталось у туман, але тепер залишилися тільки тремтливі блискітки бризок на телефонних дротах.

Яскраве сонячне світло і прохолодний вітер з моря немовби змили з душі кіптяву образи і сумнівів.

Звичайно, Вікторія полюбить його, Шубіна! Вона не може не полюбити, коли він так любить її!

Своєрідна логіка закоханого!

Поверховий спостерігач назвав би це самовпевненістю. І помилився б. Шубін був оптиміст за своїм характером. Був надто здоровий фізично і душевно, щоб довго сумувати.

На аеродромі йому поталанило, як завжди. Де не взялася “оказія”.

На Лавенсарі зібрався летіти “ЛА-5”.

— І незчуєшся, як домчить, — сказав черговий по аеродрому. — Летіти всього якихось п’ятнадцять—двадцять хвилин.

Втискуючись у літак позаду льотчика, Шубін поглянув на годинник. Вісім сорок п’ять. Прилетить на Лавенсарі десь о дев’ятій. Дуже добре!

Він пощулився від холодного вітру, що хлинув з-під пропелера, підняв комір реглана.

Але які дивні очі були в неї, коли прощалися!..

Під час наступної зустрічі він неодмінно спитає про це. “Чому у вас зробилися такі очі?” — спитає він. “Які ж?” — скаже вона і задере своє підборіддя, наче ображена королева. “Ну, не такі,