Читати книгу - "Григорій Сковорода, Шевчук Василь"

Знайомі і незнайомі панки й священики поволі збилися довкола гостя. Цікавість брала гору над етикетом і панським гонором.

— Ви нарекли мене відступником і манихейським учнем за те, що я утримуюсь од зайвини. Я не засуджую вживання м'яса і вина, лише не схвалюю захоплення надміру ними. Бо це, панове, шкодить не тільки вам, багатим, а й тим, хто радий шматкові хліба та кварті квасу... Ви розпустили плітки, що ніби я вважаю дорогоцінні метали й речі шкідливими самі собою. Це ж нісенітниця! Вони шкідливі, коли стають метою, ідолом і накопичуються в руках одного, двох. Від срібла й золота втрачають часто розум і взагалі людську подобу. Ось де трагедія! І тільки нова людина, яка пізнає себе і мир, очиститься й погляне просто й весело на всі скарби у світі, як нині дивимося ми на квітучі луки.

Ви називаєте мене людиноненависником, чи мізантропом і Звинувачуєте, що я навчаю отроків відрази, нехіті до певних станів, посад, чинів, становищ... Бредня! Все зло від того, що ми в театрі світу беремо ролю не за природою нашою, а якомога більшу і важливішу. Скажіть, чому в народі таке збентеження й такий неспокій? Чи не від того, що многі грають ролі не ті, що їм властиві і відповідні, тобто, не будучи грибами, полізли в козуб? Один такий народний пастир наробить стільки шкоди, що й п'ять достойних не зможуть виправити!

Тому я завжди радив знайомим отрокам пізнати спершу себе, свою природу, а вже тоді йти й вибирати ролю за покликанням... Я сподівався, що, мо', хоча б у такий спосіб Зменшаться ті нарікання й скарги, яких ще стільки нині межи людьми... Я сам сьогодні ж кинув би свій стан і вступив би до іншого, аби не знав, що клопотлива й меланхолійна моя природа найбільше здатна до щонайнижчої та ще самітної в театрі ролі. Хай у цій масці не прислужуся я своїй вітчизні милій, зате принаймні що маю сили старатимуся не завдавати шкоди!

Передихнувши й витерши рукою піт із чола, Сковорода хотів піти, але Щербинін його спинив.

— Не поспішай, Григорію, — промовив люб'язно, хоча його блакитні очі стали сірі. — Ти палко так доводив, що поважаєш усі на світі стани і всіх людей, а сам біжиш до черні...

— Ця ваша, панська, вигадка, — сказав Григорій різко, — що начебто простий народ е чорний, смішна. Така ж нікчемна, як і ті, що твердять, ніби земля е мертва. Як же може мертва мати народжувати живих дітей? І як же воно з утроби чорного народу могли вилупитися білі пани?

Щербинін зціпив зуби. Панки насупилися.

— Григоре Савичу, — заметушився смиренний Іов, що не витримував не тільки гроз, а й передгроззя, — ти 6 заспівав нам краще! Новий псалом, скажімо...

Товариство враз ожило, заворушилося. Вельможні гості одверто радувалися, що замість прикрих докорів та небезпечних колючих слів почують гарну сковородинську музику, яка вражає гармонією і благоліпством. Вони любили й знали його пісні...

Сковорода окинув зором знайомі лиця панів полковників, хорунжих, суддів, сотників, що вже були напівдорозі у справжнє панство, освячене імператрицею, і погодився. Він заспіває! Нехай закрутить у носі вражим дітям.

УЗЯВ бандуру, пройшов по струнах пальцями і, дивлячись у чорні-чорні, волоські очі полковника Куликівського, який торік ще був господарем усієї Харківщини, почав свій "псалом":

Всякому городу нрав и права;

Всяка иміет свой ум голова;

Всякому сердцу своя есть любовь,

Всякому горлу свой есть вкус каков, —

А мні одна только в світі дума,

А мні одно только не идет с ума.

Провів цікавим, гострим поглядом по губернаторових притихлих гостях.

Петр ллл чинов углы панскіи трет,

Федька-купец при аршині все лжет.

Тот строит дом свой на новый манір,

Тот все в процентах, пожалуй, повірь!

А мні одна только в світі дума,

А мні одно только не идет с ума.

Панки дивилися на нього злякано, мов на суддю злочинці. Два-три сховалися за спини інших. Смиренний Іов так скривився, немов у нього враз заболів живіт. Щербинін склав на грудях руки і слухав з посмішкою, що ледь виднілася в куточках уст.

Тот непрестанно стягает грунта,

Сей иностранны заводит скота,

Ті формируют на ловлю собак,

Сих шумит дом от гостей, как кабак, —

А мні одна только в світі дума,

А мні одно только не идет с ума.

Строит на свой тон юриста права, С диспут студенту трещит голова. Tix безпокоит Венерин амур, Всякому голову мучит свой дур, —

А мні одна только в світі дума,

Как бы умерти мні не без ума.

Зробивши паузу, він уповільнив темп і, наголошуючи ледь не на кажлім слові, речитативом закінчив пісню:

Смерте страшна, замашная косо!

Ты не щадиш и царских волосов,

Ты не глядиш, где мужик, а где царь, —

Все жереш так, как солому пожар.

Кто ж на ея плюет острую сталь?

Тот, чія совість, как чистый хрусталь!..

Віддав бандуру Іову і, обминаючи приголомшених панів, попів та офіцерів, пішов із зали. Душа стомилася й жадала простору, роздолля мислі, волі!

СІТЬ ДЕСЯТА

Світ—Прометей прикутий. Щодня роздовбують йому криваві рани, і як не вмер він досі, не відають навіть боги. Рвонувся з пут — встромили ніж у спину, й лягло козацтво в землю, а з безнадії та сліз сирітських висипали над ним могили-гори. Сплять колії, спить Гонта, розтерзаний оскаженілим панством, десь брязкотить кайданами останній гетьман волі, а запорожці, втерши мазку, кладуть чубаті голови на берегах Дунаю. Ave, imperator, morituri te salutant! Morituri te salutant... Приречені тебе вітають... Приречені на вічне рабство, на самовиродження!.. Петля кріпаччини все дужче й дужче стягує козацьку шию... Коли Григорій почув про повстання Омелька Пугача на яіку, зітхнув печально й згадав свою московську подорож і Каліграфа, що відмовляв російським мужикам у вільнодумстві. Дивак. Нема народу, який не прагнув би і не жадав би волі!.. За віщо ж, господи, так не злюбив ти Русь, чим прогнівили твою всесильність ці незлобиві люди?..

Вже котрий рік про це питав Сковорода. Бог німував. Мовчання — камінь, скеля, що наляга на душу. І на душі в Григорія ставало тяжче й тяжче. Найліпший друг, Михайло, скінчив Колегіум і, як усі панята, подався шукати слави й честі в Санкт-Петербург. Мир праху вашому, слова і мислі, висіяні на серці ближнього!.. Лишився Яків. Висвятившись, він обійняв парафію неподалік од Харкова, у Бабаях, і запросив до себе Сковороду.

Село стоїть на пагорбі, навкруг поля, діброви, ставки, левади. А в улоговині, між вільх та верб, обвитих буйним хмелем, біжить струмок, який збирає воду, що б'є з джерел, криничок. Біля Холодної, в старому лісі за Кунчировим облюбував Григорій відлюдну пасіку і поселився на ній удвох із біблією. Відтоді, як залишив позаду півсотні літ і охолоді трупи своїх надій та сподівань, священна книга стала його найближчим радником і співрозмовником, тим джерелом, з якого черпав він сили й мислі, незрушним тихим храмом, в якому він ховався від суєти та злоби, від мертвих мрій та ще живого відчаю. Все заміняла вона Григорієві — дітей, дружину, вино, достаток, друзів... Ні, друзів має і в Бабаях. Вже кілька років вони збираються і, мов стародавні елліни, провадять диспути на філософські теми. Григорій згодом ці вільні бесіди знов переорює, пересівав добірним зерном 1 віддає — вже на папері — на суд громади. Благословенна праця! Благословенні люди, які в безчасся люте знаходять сили мислити і, зневажаючи камінне слово догми, самі шукають істину!

На пасіці біля Холодної почав Григорій і свій новий, вже шостий, твір про суть людини, світу та про душевний спокій.

Як нині тихо в лісі. Десь писне пташка; вітер шелесне млосним листям 1 знов розтане в кронах. Дэюрчить вода в криничці, неначе хтось невидимий зробив сопілку та й випробовує и безмежно довго... Блаженна тиша... Не йметься віри, що позавчора о цій порі тут вирували пристрасті, стояв гармидер, який буває хіба на ярмарку. Прийшов Панас, і Яків, і Ярмолай, і Логвин — найзаповзятіші брати-софісти із Бабаїв та ближніх сіл. Заросившись, посперечалися і, не вгаваючи, дістались петри, тверді, якою був для них Григорій.

— У чому сила вислову: пізнай себе?

— Ні! Ти скажи спочатку, що е премудрість і де її шукати!

— Ми проповідуємо душевний мир та спокій, а навкруги сум'яття!

— Ти ніби сфінкс єгипетський...

— Спокійно, други, не гарячкуйте й не поспішайте з висновками, — утихомирив Григорій братію. — Так розмовляти — це все одно, що, поробившись п'ятьма вітрами, здіймати хвилі на Чорнім морі...

З цього й почав Сковорода нову розмову-книгу, яку назвав "Кольцом".

Навівши притчу про необачних мандрівників по Індії, яку він чув ще в дитинстві від перса, що торгував шовками, посудом та килимами, поклав перо й замислився. Душевний мир... Душа — mobile perpetuum, рухомість безперервна. Крила її — думки, поради, погляди; вона або чогось бажає, або тікає від чогось; коли бажає — любить, коли тікає — страхається. Коли ж не знає, чого жадати й від чого бігти, тоді дивується, страждає, тоне в сумнівах; сюди, туди сахається і крутиться, немов магнітна стрілка, аж доки теж відшукає свою заповітну північ...

Тернистий шлях людини. Ніщо так не заводить на манівці її, як самовпевненість, зухвальство й пиха. Погляньте на людську юрбу й побачите, що не лише поважні, літні люди, а й ще зовсім юні вважають, що вони озброєні проти всіх нещасть і переконані, що, як окуляри їхнім очам, їм не потрібні чиїсь поради, одвічна мудрість людства. А що, коли такий розумник, немов папуга, вивчиться кільком словам із інших мов і побуває в знатних компаніях та в містах, десь покуштує геометрії та астрономії, переживе кілька десятків пригод любовних та громадянських? Тоді до нього й не підступайся! Платони, Солони, Сократи, Піфагори, Ціцерони і вся минувшина в порівнянні з нашим орлом, що визнає лише захмар'я й космос, — метелики, які літають біля землі. І тут з'являються хвалителі, які вітають палко нову премудрість, що народилася в його мозку, а досі була прихована від мудреців за сімома замками. Тоді ще дужче, ще заповзятіше великий Дій наш, уявивши себе суддею світу, переглядає скарби минувшини й, мов ювелір камінчики, на власний розсуд схвалює або знецінює. Для нього нікчемне все, чого збагнути не може його убогий розгарячілий розум.

Лайливці мудрих, ганьбителі великих предків! Окрім своїх сентенцій, для них нема святого.

Та и хто в нас не намагається вести людей до щастя? Куди не глянь, самі вожді, філософи, які упевнені, що вже давно заткнули собі за пояс і Цезаря, і Македонського.