Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар, Шевчук Валерій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але кістку мала батьківську, отож воювала супроти нього не менш завзято — не забуваймо, що почув версію лише з одного боку, отже, цілком суб’єктивну з креном на власну користь.
Про перший Миколин роман із Ж. Смикальською досить знаємо з попередньої (четвертої) частини цього твору. Але про другий роман, коли вони почали жити під одним дахом, знаю аж зовсім небагато, хіба загадкову фразу: "Ми з ним аж такі близькі не були" — це в моїх розмислах другий вузлик. Продовжимо вислів: "Не були аж такі близькі, щоб він мав підставу подарувати квартиру своїй коханці", — хоч Микола видимо їй протегував. Отож у цьому, другому випадку невідомо, чи була вона його коханкою. Але якісь остережності мав напевне, а що був, як знаємо, вченим із аналітичним розумом, то визнав за розумне спадком свою кохану обійти і цілком несподівано (можливо, не тільки для мене, а й для неї) наділив тим даром мене, хоч вона не мала даху над головою, а я їх мав два.
Я надто добре знав Миколу Лика, щоб твердити: це була плата за нашу довголітню, цілком безкорисливу дружбу. Правда, міг цю квартиру продати й тим підкріпити своє хитке матеріяльне становище, бо пенсію діставав малу, а платежі доводилося платити значні. Отже, кінці сяк-так сходилися, але не цілком переконливо[4].
Відтак щось примусило мене знову згадати передсмертну записку приятеля. Знав уже напам’ять, тож тут, під дубом, проказав її вголос:
"Друже, потурбуйся про все, що треба, бо ти єдиний мій спадкоємець. Здається, цієї катавасії я вже не переживу. Микола".
"Потурбуйся про все, що треба" — третій вузлик. Спочатку зрозумів його простолінійно: "Візьми на себе похоронні обов’язки" — я це виконав. Але поняття "все, що треба" — ширше, йшлося напевне про те, що по смерті приятеля постануть певні проблеми (чи потреби), які належить мені розв’язати. А першою проблемою була його квартирантка чи співмешканка. Зрештою, що я робив, приймаючи свою гостю? Нічим іншим, тільки вирозумінням цієї проблеми, правда, ще пасивно, — активно її намагалася вирішити Ж. Смикальська. Про те, як це було за першого зближення Миколи з Козою, відомо мені достатньо — саме через це приятель потрапив до лікарні, після чого вона, хоч і відвезла коханця до лікарів, але, переконавшись, що той не помре, егоїстично його покинула, а повернулася до ловеласа Велимира Прутнюка, очоливши на вигулах кавалькаду його жінок. Це призвело мого приятеля до тяжкої депресії, через що він значно занепав. То факт безперечний, тому їхнє друге поєднання стало для мене великою несподіванкою, навіть шоком. По-перше, тому, що, раніше нічого не приховуючи, Микола цей акт ретельно від мене приховав. А чому? А тому, що знав: буду цьому рішуче супротивний, бо знав, чим це може закінчитися. Так воно й сталося й охоронити друга не зміг, бо не мав тоді до нього доступу.
Коли ж залучити факти, які в цій, темній сторінці життя приятеля прояснилися, можна дійти такого (і, як на мене, єдиного) висновку. Після повернення до тічки Велимира Прутнюка Ж. Смикальська продовжувала жити чи в якомусь гуртожитку, чи наймаючи кутка, і її знову вистеріг, напавши, шалений батечко. Як правило, Ж. Смикальську після чергового скандалу спроваджували. Ясна річ, що Велимир поселити її в себе не міг через перенаселеність власного житла (образно кажучи, його мікросвіту) жіночим елементом. Та й навряд чи хотів. Отож знову опинилась у розпачливому становищі й не придумала нічого розумнішого, як прийти до колишнього невдачливого коханця й розчулити його. Згадаймо, в записці Микола назвав свої сходження з нею "катавасіями", отже, була "та катавасія", і останньої пережити й сам не сподівався. При цьому Комп’ютерна Діва його розжалила, бо Микола, хоча й сумнівний, але княжий нащадок, тобто високо ставив поняття честі, тож впустив Ж. Смикальську до себе і вони, певне, якийсь час, як сказала ця особа, "аж такі близькі не були". Однак у цнотливому статусі не втрималися — результата ми знаємо.
Коли так трактувати шифри записки, вона стає зрозумілою. Невиясненою залишається хіба фраза: "Ти єдиний мій спадкоємець". По-перше, вона свідчить, що був і другий кандидат на спадкоємство — Ж. Смикальська, але Микола її з цього ряду викинув, отже, з двох залишився я один ("єдиний"). Пояснення тут може бути також одне: після отієї все-таки зради, коли Коза покинула коханця в лікарні, довіри до неї не мав (я б, наприклад, також її не мав) — в канони честі й обов’язку, як на мене, це таки не вкладається. Але що значить саме слово "спадкоємець"? Квартири й бібліотеки — це ясно, але чи не мав Микола на увазі ще одне спадкоємство: квартирантку, якою, згідно з його заповітом, я мав заопікуватися, притому у формі "всього, що треба"; здається, цей процес уже почався.
І тут видобув зі своєї пам’яті ще одне підтвердження того, що розгадав свого ребуса правильно, — з глибин виплив отой "Підводний сон", який мені привидівся, коли спав у ліжку приятеля майже поруч із ним, покійним. Пригадаю читачеві деякі позиції з того сну — і це буде черговий вузлик для розв’язання. Микола прийшов до мене не сам, а привів на повідці козу, химерно розцяцьковану прикрасами. Не розгадуватиму, що то були за прикраси, найочевидніше дарунки, якими Микола улещав Козу, зрештою, це великого значення не має. Важить інше. В тому сні Микола чітко заявив, що в Абґрегацію, тобто в смерть, завела його саме Коза; нагадав, що я став його спадкоємцем, попередивши ще раз, щоб не заходив із Козою в жодні стосунки, і натякнув: залишився ще якийсь момент, але що воно таке, не виповів, бо все покрила "візія кози". З того можна зробити висновка, що Микола хотів подати мені якесь роз’яснення чи вказівки щодо Кози, але та йому містерійного акта перебила, покривши сон (чи затуливши) власною подобизною.
Такі сни, вважаю, марно не приходять, очевидно, Микола з потойбіччя конче хотів вийти зі мною на зв’язок (притому двічі); згадаймо також, що зателефонував мені перед операцією і попросив конче його навідати. Отже, хотів дати інструкції щодо Кози. Які саме? Відповіді може бути дві: або хотів, щоб я Козу прогнав, як це вчинив Дід із відомої казки "Коза-дереза", бо та виявилася брехуха й невдяка, або ж узяв її від Миколи в спадок, як додачу до квартири й бібліотеки, або ж і квартиру, й бібліотеку відписав мені для того, щоб був винагороджений за такий небезпечний клопіт, — оце, можливо, й було тим "моментом", про якого не встиг мені сказати. Я перекидав ці два альтернативні засновки з долоні на долоню, як це чинить жонглер, переметуючи м’ячики, і щоразу більше переконувався, що маю вибрати другого. Коли так, виходило, що у спадок він мені передавав не квартиру (хоч бібліотеку напевне, як відступне), а Козу з приданою до неї квартирою, однак сам на це дивне створіння не покладався, бо, можливо, в чомусь їй не довіряв і мав до того підстави. Звісно, шкода, що не поговорили з ним про цю, очевидно, вельми важливу для нього справу, адже сон — це привиддя, в яке можна вірити, а більше — ні, отож і намагаюся в усьому цьому віднайти кінці. А ще я подумав: зі мною Микола перед операцією не встиг побачитися, але з Комп’ютерною Дівою бачився напевно, отже, отой докладно й логічно продуманий план орендування його, Миколиної, квартири на мою користь, чи ж не був придуманий ними? Коза ж тільки виконувала його припоручення, яке їй, здається, не дуже й подобалося, — згадаймо, яким черствим та офіційним голосом про те оповідала та ще й набравшись такої чіткої логіки. Несподівані речі! Ні, тут було над чим поламати голову. Але принаймні ця остання думка зневолювала мене пристати на пропозиції Ж. Смикальської, бо починав вірити: саме така й була воля її попереднього господаря. Коли ж це так, я й справді ставав спадкоємцем передусім Кози (при цьому, як було зазначено в записці, "єдиним"), однак, уступивши в спадкове право, мав залишатись обережним, бо хтозна, чого можна чекати від таких плитких і змінних істот. Я ж самонадіяно виснував, що для остороги мені досить сумного досвіду мого найкращого приятеля, який у цьому солом’яному вогні спопелів. Утім, рішуче відкинув думку, що Микола цими актами елементарно з мене посміявся. Зрештою, коли подумати, його історія закінчилася так само трагічно, як подібні й описані тут історії інших представників його роду в минулому.
13
Комп’ютерна Діва зателефонувала рівно через тиждень, тобто у вихідний, адже в будні працювала, однак не з міста, як їй наказував, щоб могти визначити зручний для мене час зустрічі, а вже приїхавши сюди, отже, покористувалася з телефону-автомата, який висів при в’їзді до поселення неподалік від автобусної зупинки, а це значить, що й цього разу обійшлася легковажно.
— Чому не потелефонували з міста? — зимно спитав я.
— Ми ж уже домовились про зустріч, — промекав лагідний голосок.
Звісно, жодної домови не було, але з такого її поводження можна зробити висновка, що Ж. Смикальська істота все-таки свавільна.
Я так і сказав, не дорікаючи; правда, додав, що саме тепер я зайнятий і загалом звик зустрічатись із гістьми в пригідний мені й домовлений час.
— Коли турбуєтеся про пригощення, — наївно продзвенів голосок, — то не страшно. Я все з собою взяла!
— Сухарики й горішки? — не втримався від іронії.
— Ні, цього разу бутерброди з підсмаженим буряком, — урочисто звідомила Ж. Смикальська, ніби приперла мені принаймні окосту шинки.
Я ж часом бував по-дитячому впертий і знову послався на свою виняткову зайнятість.
— Ну, будь ласка! — проячало мекання. — Я ж так далеко їхала!
Зробив так звану педагогічну паузу, а після ще кількаразового ячання неохоче погодився, однак на короткий час.
— А в луги підемо? — спитала хитренько. — Захопила свого найбільшого й найкращого фотоапарата. Ну, будь ласка! Я ж так мріяла, що подамося в луги.
І я здався — звісно, витримуючи при цьому достоїнство, тобто поставив тверду умову, щоб більше таких несподіваних приїздів не було, інакше замкну перед нею ворота.
— Добре! — зітхнула вона. — Ви такий строгий! Микола такий строгий не був.
Чи ж насправді я строгий? Навряд! Але змушений розіграти цю інтермедію із самозастороги — не міг не подумати: ця істота, як Микола Лико княжої крові, була спадкоємцем чи предком отієї Кози-дерези з відомої казки, відомої кожній українській дитині, адже, вигнана з попереднього місця пробуття, шукала, образно кажучи, "Зайчикової хатки" і цю хатку без великих зусиль віднайшла в мого приятеля, вигнавши його геть, тобто виселивши в потойбічний світ.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар, Шевчук Валерій», після закриття браузера.